РОЗДІЛ 3 ПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ

— Ти будеш знаменитою й багатою, — молода циганка Дела вдавала, що уважно вдивляється в долоню дівчини, вивчаючи лінії долі та життя. Що-що, а грати на публіку Дела вміла, у таборі була кращою акторкою.

— Ти вже сто разів про це говорила. А щасливою? Я буду щасливою? — перепитувала дівчина, заглядаючи вглиб бездонних чорних очей молодої циганки. — Ти ніколи не говориш про щастя, тільки про багатство та славу.

— Для жінки бути відомою та багатою — те ж саме, що й щасливою, — уникнула прямої відповіді Дела.

— Дело, не сели надію в маленькому серці цієї вертихвістки, — зупинила молодшу циганку стара Аза. — Женю, тобі час повертатися до інтернату. Знову лаятимуть. Не варто сердити вихователів. Лагідному теляті більше молока дістається.

— А я не хочу до інтернату. Мені там погано! Можна, я з вами? Ви ж на південь знову? Трусити кишені запізнілих курортників? — цю фразу Женя підслухала в циганок.

— Ми не трусимо. Вони самі не проти віддати. Ми їм таємниці відкриваємо, вони нам гроші дають. Так заведено. Ми звикли мандрувати. Тут нам не дуже-то й раді. Вчора дільничний приїжджав, погрожував, що якщо не заберемося геть, повісить на нас дві крадіжки. І повісить, я таких людців знаю. Щоб збільшити розкриття, він нас готовий в тюрму запроторити, — Аза дістала з-під поли пишної яскравої спідниці, де була пришита потаємна кишеня, розпочату пачку цигарок. — Женю, біжи до інтернату, а то я зараз димітиму, нерви підлікувати треба, розхиталися.

— Азочко, але ж я вмію гарно танцювати, і співаю так, що всі ридають. Чому мені з вами не можна? Я б допомогла багато заробляти на роззявах туристах, — благала дівчина.

— Тому, що ти вихованка інтернату. Нас звинуватять ще й у твоїй крадіжці. Тоді все — сезон накриється мокрим рядном. А ми у в’язниці опинимося. Ти цього хочеш? Не рюмсай… Я тобі подарунків привезу. Хочеш, гарне плаття?

— Не потрібні мені подарунки, Азо. Я хочу з вами. Чому ти мене здала до інтернату? Я схожа на твою Мірелу, — допитувалася Женя, намагаючись прочитати відповідь у втомлених, але все ще блискучих очах Ази.

— Так було потрібно. Ти не циганка. Колись ти мене зрозумієш і подякуєш, можливо. В інтернаті ти у безпеці, — Аза вже не могла стримуватись і попросила молодого цигана Янка припалити їй цигарку. Той негайно це зробив. І не тому, що Аза була матір'ю його майбутньої дружини, а тому, що стару циганку в таборі поважали — вона була найважливішою персоною після барона Міро, свого молодшого брата. Коли Міро у справах покидав табір, Аза залишалася головною. Але навіть коли Міро був тут, як зараз, Аза все одно сприймалася на рівні королеви.

— Яка безпека? Мене ця дурепа Криса весь час за волосся тягає, — обурювалася Женя, намагаючись натиснути на жалість, сподіваючись, що Аза раптом передумає, змилосердиться та й візьме із собою.

— Не Криса, а вихователька. Як там її, Наталя Іванівна, здається. Тягає, бо не заплітаєш волосся. Ти маєш жити за законами інтернату, а не тягти до інтернату наші звичаї, циганські, — суворо відповіла Аза. — А взагалі, невеликий прочухан тобі не завадить, загартує, навчить тримати удар. Звикай. Життя — не казка. Особливо для жінок. Особливо для гарних.

Звідки Азі було відомо про неї, Женю, все, остання навіть не розпитувала, тому що Аза знала все про всіх, але багато про що замовчувала. Це молоді циганки обіцяли наївним перехожим казкові виграші та любов неземну, здатну впасти на голову, як сніг серед літа. А стара Аза справді мала дар передбачення. Та навіть якщо «бачила» неприємності в долі жертви, що випадково стрілася їй, Аза не завжди про них говорила, навчена ще своєю бабцею, мудрою Кайлою:

— Остерігайся змінити долю людини. Не завжди випробування — погано, часто це шлях до раю!

— Азо, якщо я не циганка, то ти маєш знати моїх батьків. Хто вони? — наполягала Женя. З деяких пір це питання стало її хвилювати дуже сильно.

— Не знаю я твоїх батьків. Знайшли ми тебе, — Аза брехала, але так майстерно, що Женя не змогла розпізнати брехню.

— То чого собі не лишила? Я б росла з твоєю Мірелою. Були б як сестри.

— Документів на тебе не було. А в інтернаті ти отримаєш документи. Все, дівчинко, йди й нічого в мене не питай, — Аза зовсім не була налаштована на тривалі пояснення. Женя теж не збиралася здаватися, але з-за дерев зненацька з’явився Васька.

— Ходімо, тебе вже шукають. Темніє.

Аза одним поглядом дала зрозуміти Женьці, що поділяє думку хлопця.

Коли Женя пішла, Дела підсіла до Ази й тихенько запитала:

— Ти впевнена, що їй в інтернаті буде безпечніше? Там так незатишно, я дівчину розумію.

— Так буде правильно. Там у неї буде інше ім’я, інша доля, документи й вибір. З нами у неї вибору не буде. Та і янгол–охоронець при ній. Усе правильно! — у перерві між затяжками цигаркою мовила Аза.

— Дівчина виросла. Раніше таких питань не ставила, — хвилювалася Дела.

— Я помітила, — спокій не полишав стару циганку.

— А якщо хтось із наших зайве бовкне? — не переставала нуртувати Дела.

— Не бовкне. Не буде нагоди. Просто ми більше не повернемося сюди. Все, завтра зранку в дорогу. І так засиділися.