РОЗДІЛ 2 ЦИГАНКА

Вже з самого ранку день обіцяв похмурну погоду. Сонце то вигулькувало на якусь мить з-за густих, темних хмар, бліде і холодне, то знову ховалося, примушуючи подовгу чекати на себе. Серед усіх дівчат з п’ятнадцятої кімнати одна лише Женя світилася щастям та намагалася жартувати. Здавалося, що на її настрій не має впливу ані погода, ані завідувачка, взагалі ніщо і ніхто. Дзиґа раз у раз визирала до коридору, спостерігаючи з легким хвилюванням за тим, як тітка Маша сварилася з дівчатами із сусідньої кімнати.

— Схоже, і нам зараз влетить під гарячу руку, — розмірковувала вголос, знаючи, що сама винна, але сподіваючись, що обійдеться.

Дівчата, як по команді, кинулися застилати розкидані ліжка. Віка навіть схопила до рук віника, імітуючи процес прибирання.

Справді, за п'ять хвилин у кімнаті з'явилася сердита тітка Маша.

— Женя-а-а-а! Сатана! Де ця гадина? Це ж її рук справа! То ж Жені гумка? Мені з чотирнадцятої сказали, що її, — тітка тикала дівчатам під носа стерту з одного боку гумку, але ті мовчали, хоча кожна знала, що гумка справді Жені.

Всі озиралися, шукаючи очима винуватицю, але Жені якось миттєво у кімнаті не стало. Завбачливо зникла. Усі вирішили, що вона вистрибнула у вікно — перший поверх, тож не дивно. Багато хто так робив. Це давно увійшло в норму, хоча й сварили.

— Маріє Степанівно, а що трапилося? — здивовано спитала Катя. Їй би змовчати, адже бачила, що нічна чергова дуже зла, але цікавість взяла гору.

— А ви начебто і не помітили, що підйом на дві години спізнився? Всі одним миром мазані! Передайте тій заразі, що як побачу, голову відкручу. І це вже не вперше. Точно Женя, паскуда, чую, що її рук справа. Більше ж ніхто до такого не допре… — і жінка, обвівши швидким поглядом заслані ліжка, чисту підлогу та не знайшовши причини, до якої можна було б причепитися, вискочила з кімнати.

— Ну, і де ця коза? Якого дідька було гумку в годинник запихати? Чого їй не спалося? — впевнена, що Жені в кімнаті немає, каркнула сиплим голосом Марина, висловлюючи невдоволення.

— А тобі чого не спалося? — поволеньки, з острахом вилазячи з-під ліжка, куди вона спритно сховалася, відбила словесний напад сусідки Женя. — Хто б говорив? Я хоч у кімнаті була, а ти взагалі через вікно вискочила — і тільки зафуркотіло. Напевне, свіжим повітрям вирішила подихати, ні?

— У мене справи були, — відбуркнула Марина. — Не зобов'язана кожному звітуватися.

— То й не звітуйся, хто тебе чіпає? Ти мене штурхнула, я відповіла. Не чіпай мене, і я мовчатиму. Так, час у їдальню, а то все зжеруть без нас.

Женя зібралася вийти, але Марина не любила, коли останнє слово залишалося не за нею.

— У місті, між іншим, циганів бачили, а вони тебе не кличуть, чого б це? — самовдоволена усмішка лягла на обличчя Марини.

— Не брешеш? Бо якщо брешеш — отримаєш! — попередила Женя.

— На фіг мені брехати? Біжи швидше, а то поїдуть. Вони в місті вже кілька днів, — під’юдила Марина. І Женя прожогом вискочила з кімнати.

— Шалена дівка. На якого біса їй ті цигани? Вони її, мабуть, десь сперли, а потім до інтернату здали, а вона до них липне, як сльота до плота, — Марина ніколи не розуміла Женю.

— Ти про циган правду сказала чи щоб підколоти? Поки бігатиме, їдальня ж зачиниться, — з осторогою перепитала Оленка, коли за Женею й слід зник.

— Ага, робити мені більше нічого. Щоб потім ця божевільна з кулаками накинулася? Не в радість таке щастя, — смикнула плечиком Марина. — Годі язики чесати, пішли жерти! — і, гордо задерши носа, вийшла з кімнати.

— Блін, навіщо Маринка про циган сказала? Тепер Жені кілька днів не буде, — бубоніла невдоволено Катя. — А якщо збрехала, то відлупцює Женя Маринку, як гамана. Воно їй треба? Точно поб’ються, чує серце. А нам потім через них комендантську годину введуть та світло гаситимуть о дев'ятій.

Так, Женя билася. З самого прибуття в інтернат билася. І не просто так, жартома, як інші дівчата. А гірше за хлопців. Вже першого дня перебування в інтернаті вона побилась: спрацювала вдача циган, з якими дівчина прожила кілька років — вирішувати все за допомогою кулаків, якщо не по-твоєму.

Васька, хлопчина на три роки старший, випадково став їй на ногу. А як було не наступити, якщо шалене дівча кричало, верещало, носилося по двору, і весь час лізло під ноги, поки все ж таки не напросилося на конфлікт. Хвилина для усвідомлення болю, і закручена лайка з уст шестирічної малявки змусили хлопця пожалкувати, що він взагалі опинився поруч. Васька такого не очікував почути на свою адресу від дівчини, та ще й значно молодшої.

Якусь іншу він би теж вилаяв у відповідь, можливо, і вдарив, але не цю. Перед ним стояло не дівчисько, а справжня лялька. Чорне, трохи кучеряве, довге та незаплетене волосся, що сяяло на сонці, і незвичайні сині-сині очі зробили свою справу — полонили хлопця, пом'якшили гонор і підняли з глибини душі все те добре, що приховано в кожному, і лише краса здатна виштовхнути на поверхню.

— Вибач, я не навмисне. Так вийшло, — десятирічний хлопець вже дещо тямив у жіночій красі. І це дівчисько здалося йому нереально гарним. Та Женя не звикла до культурних відповідей. Звично очікуючи лайки чи стусанів.

— Бакро![1]! Ти мені усі ноги відтоптав. А в мене там вавка, між іншим, — Женя була розлючена, а Васька, спостерігаючи, як морщить гарненький носик смішне дівчисько, навіть не помітив, коли та тупнула його по нозі. Ще й з усієї сили! Просто відчув різкий біль. І водночас побачив задоволену усмішку на обличчі дівчини.