РОЗДІЛ 1 Кімната №15

Темрява огортала кімнату. Здавалося, що морок вливався крізь вікно, за яким виднілися яскраві зорі на чорному полотні неба. Цієї ночі на ньому не було місяця, тож він не освітлював кімнату звичним, лагідним сяйвом. І м’яке місячне світло не падало на личка дівчат, що поринули у солодкі сни. У кімнаті спало п’ятеро дівчат. Хоча ні, спали лише троє, а двоє — тільки вдавали, попри те, що годинник у коридорі давно відстукотів дванадцяту годину ночі.

Ліжко, що стояло найближче до дверей, легенько скрипнуло, і дівчина підвелася. Ще мить прислухалась до розміреного сонного дихання подруг і, навпомацки відшукавши капці, почала переодягатись. Нічна сорочка швидко і незграбно впала на ще тепле ліжко, яке дівчина навіть не подумала заслати, бо квапилася. За мить скочила на підвіконня і, тихенько відкривши вікно, перемайнула назовні. Лише легке шелестіння трави виказувало юну втікачку, але і його могла чути лише одна жителька кімнати, з якої тільки-но вибралася дівчина. Женя... І як тільки шелестіння за вікном стихло, вона теж підхопилася. Визирнувши в коридор і впевнившись, що нічна чергова тітка Марія хропе без задніх ніг, бешкетниця хутко підбігла до масивного настінного годинника й підклала під хвилинну стрілку гумку.

Переконавшись у тому, що гумка тримається надійно, бешкетниця нечутно повернулася назад до кімнати. Дістала з тумбочки приготовану заздалегідь свічку і, підпаливши гніт запальничкою, яку подарував друг Васька, мигцем ковзнула поглядом по ліжках решти дівчат. Ті міцно спали. Що їм снилося? Дім, батьки, рідні, злагода й спокій? Мабуть, ні. А раптом? Бо усе це могло їм лише наснитися. Адже усі вони були сиротами, а кімната номер п’ятнадцять — одна з небагатьох в інтернаті, де жили діти без батьків. У кожної сирітки своя історія, але печаль одна на всіх — брак родини.

Онде Оленка Новікова. Її п'ять років тому, разом із меншим братом, забрали до дитприйомника через заяву сусідів. Батьки дівчини пили безпробудно і вже остаточно втратили людську подобу, ніде не працювали, а дітей змушували жебракувати й збирати пляшки, щоб на вторговані копійки купувати горілку.

У Оленки назавжди зарубцювалися в пам'яті картини бійок та скандалів, що безнастанно вибухали в сім'ї. Брудний одяг, недоїдання, недосипання... І тільки ручки завжди чисті та біленькі від регулярного миття пляшок. Що ж цій дитині може наснитися? Здригнулася, застогнала, перевернулася на інший бік — ні, навряд чи щось хороше.

Поряд з Оленкою — ліжко тендітної Віки.

Вікторія… Чудове ім'я, а ось життя приготувало їй не цукерки у барвистих фантиках. Мати дівчини була повією, через що позбулася батьківських прав. Проте, Віка Шевцова любила матір хворобливо, до нестями. Ніхто з вихованців інтернату не знав про її «професію», тому в уяві всіх інших мама Віки була найкращою матусею у світі. А так, як вона ще й відвідувала доньку, бодай раз на пів року, то в зовнішньому вигляді гарненької жіночки ніхто не шукав чогось поганого. Хоча мало не у кожного виникало питання: чому Віка живе в інтернаті, маючи таку хорошу маму? Але Віка виправдовувала її, мовляв, судили незаконно за щось, от і відібрали батьківські права.

Насправді ж усе було значно темніше й страшніше. По-перше, — мама Віки була повією. Але і це не найголовніше. Були ще крадіжки, інші дрібні злочини, і найважчий серед них — вбивство сина. Дитина, яку вона народила від чергового «клієнта», бо той обіцяв одружитися, не прожила й місяця, як новоспечена матуся втопила немовля у ванні, на очах шестирічної Віки. Вона була настільки п’яна, що і Віку хотіла вбити, але дядько Сашко, котрий частенько заходив до них випити, не дав вчинити жінці ще один гріх.

Після цього Віку оформили в інтернат, а мама відсиділа в колонії. Тепер живе, як і раніше. Доньку відвідує, обіцяє після досягнення повноліття забрати до себе. Бо для Віки, попри все, залишається мамою. Тринадцятирічна дівчина вибачила їй усе і доклала багато зусиль, щоб відбілити матір в очах подруг. А ті що? Вірили. І заздрили. Бо у решти взагалі не було ніяких батьків.

Катя Плотнікова, що тихенько посапувала у сусідньому ліжку, вже десять років, як осиротіла. Батьки загинули в будинку, що згорів. Катя, одна з трьох дітей, дивом лишилася живою. Хоча, не зовсім дивом — її затулила собою старша сестра, Люда. Її тіло обгоріло на дев'яносто відсотків, а Катине — лише на десять. На згадку про той вогняний жах залишився на скроні рубець від опіку.

А дівчину, котра десять хвилин тому вистрибнула з вікна, звали Марина Солодкіна. Вона була старшою мешканок кімнати на рік, хоча ходила з ними до одного класу, бо у п’ятому залишилася на другий рік через низькі оцінки й погану поведінку.

Марина вирізнялася з-поміж інших особливою вульгарністю. Хлопці називали її «сучасною тьолкою», а Марина сприймала це за комплімент. Палити цигарки, пити алкоголь і ще багато чим грішити дівчина почала років зо три тому. Але особливо неприємною була її груба мова, наскрізь прошита лайкою.

Куди вона подалася посеред ночі? Так усі в інтернаті знали, що дівчина гуляє з місцевими хлопцями. Вихователі часто ловили її на дискотеках, зачиняли в ізоляторі, але Марина все одно бігала на побачення — і завадити цьому не вдавалося.

Женя прислухалася — годинник так і не пробив першу ночі, отже, стрілки вдалося зупинити. Добре! Те, що Женя найшкідливіше дівчисько, знав увесь інтернат, але була ще одна ознака, яка вирізняла цю дівчину — врода. З такої краси малюють картини! З такої вроди не зводять очей… і не лише милуються — стають навколішки. І не тому, що поєднання смаглявої шкіри, чорного виткого волосся й великих, синіх очей, обрамлених розкішними віями — справжня рідкість. Просто саме у притулку таку красу ніхто не очікував побачити. От і стала Женя справжньою дивиною інтернату.