Пролог

Цікаво, це йому так пощастило, чи тоді просто був такий день, але в той час на Екарі-4 йшов ледь помітний сніг. Хоч він і був зовсім слабеньким, але якась невідома сила давала йому збиратися посеред пустих проспектів, вулиць, бульварів, втримуючи від незворотного. Він просто не встигав перетворюватися на холодну воду, щоб потім швиденько потрапити в вени та артерії завжди спраглої землі. Дуже рідко на тропічних Золотих світах падає біле непорозуміння з завжди ясно-блакитного неба. Можливо це щось значить?

Крок. Скрип. Ще крок. Ще скрип.

Він повільно та тихо йшов до своєї близької цілі. Лише сніг своїм м'яким поскрипуванням робив ту вулицю хоча б трішечки живою.

— Голова болить. Хм... — Хлопець не дуже здивувався цьому. Останнім часом це траплялося все частіше й частіше. — Завжди після цього якась халепа трапляється.

Швидкий, елегантний порух пальців правої руки, і приглушене клацання кнопки накопичення заряду. Тихий шелест енергії, що вирує в конденсаторах масивного електромагнітного пістолету. За весь час, що вони разом, зброя встигла стати йому єдиним співбесідником, товаришов, ба навіть другом!

Важіє повний картридж на 12 крупнокаліберних вольфрамових стержнів вже давно стоїть на своєму законному місці в руків'ї і чекає, коли ж нарешті його хазяїн зможе випустити всі гострі металеві жала по своїх цілях. Пульс стабільний, дихання рівне. Він робив це вже не раз, не два і навіть не сто. Чергове завдання, чергова робота, чергова рутина. Хвилюються лише новачки та ті, кому є що втрачати.

Біолокаційний сканер з корабля вже тривалий час підсвічує його ціль в нейроінтерфейсі. Чоловік і жінка, подружня пара. Вони сидять у себе на терасі, захоплюючись неймовірним заходом місцевої зірки. Один з них — головний директор провідної збройової корпорації Вільного Косму. Тож не дивно, що вбивство цієї людини замовили у найманців. Точніше, саме у нього. А він вже встиг зарекомендувати себе як професіонал.

Роботодавець також замовив їхні нейропроцесори для підтвердження виконання роботи. Незрозуміло тільки, нащо вони йому, оскільки всі дані знищуються з останнім сигналом мозку. Після їхньої смерті це будуть лише два високотехнологічні шматки заліза та кремнію. Але слово клієнта — закон, і він вже давно усвідомив цю релігію.

Багаті люди могли дозволити собі жити в найпрестижніших віллах на березі єдиного океану цієї планети. Тож не дивно, що вони вирішили збудувати свій дім саме в такому місці. Пустий район, де не було людей на вулицях, не літали флаїнги, не злітали космічні кораблі.

Він не боявся камер відеоспостереження чи шуму сигналізацій, оскільки його корабель на орбіті міг легко підмінювати цифрові сигнали на невеликій ділянці в радіусі дії сфокусованого променя. Але більшого йому й не треба було. Охорона найближчим часом навіть не дізнається, що господарі вже не живі. Як добре, що багаті дають їм накази сидіти в своїх кімнатах спостереження і виходити лише у разі видимої загрози.

— Давно мені не було настільки спокійно… — тихий, грубий голос, що виринає з-під маски цього чоловіка. Голос людини, яку, здається, ніщо не зможе здивувати на цьому світі. Хоч по звуку і не скажеш, що володарю всього лише 24 роки.

Хлопець спокійно йде вперед, проходячи вхідну браму. Іншим словом не можна описати ту величну споруду, що прикрашала вхід до маєтку цілі. Але це було не дивно, як і те, що вона була відчинена. В цьому “надзвичайно” захищеному секторі живуть лише дуже багаті люді, яким немає ніякого сенсу грабувати сусідів.

Він не зупиняється навіть перед розкішним ґанком, що привітно зустрічав усіх гостей цього помістя. Далі — сад, насичений різноманітними фруктовими та ягідними деревами. Прекрасний сад, один з найпрекрасніший, що він бачив за все своє життя. Дуже схожий на одне пам'ятне йому місце, але зовсім інакший. Хоч то і було дуже давно, хлопець ледь пам'ятає ті славетні часи. Коли життя ще не було настільки сірим.

Тераса теж була прегарна. Видно, що господарі люблять свій дім, піклуються про нього. Він сподівався, що наступні власники дбатимуть про це прекрасне місце не слабкіше за теперішніх.

Пан і пані про щось розмовляють. Можливо, що про життя, а може бути, що й про смерть. Байдуже. Скоро їм не треба буде розмовляти взагалі. Енергії в конденсаторах вистачить лише на два постріли, далі потрібно буде почекати 3 секунди, поки вони знову будуть наповнюватися силою, що забирає життя.

Він минає кут, та прямолінійно й неспішно йде до них. Чоловік, що якраз сидів обличчям до нього, помітив це, швидко, але елегантно встав з-за столу та здивовано запитав:

— Що вам тут треба, незнайомцю? — Підняті брови, розгублені очі, що дуже швидко бігали зі сторони в сторону. Напевно намагалися знайти в нейроінтерфейсі сигнали від охорони чи сенсорів, що так ніколи і не були спровоковані.

Відповіді не було. Якщо не вважати за неї тихий, майже безшумний постріл. Магнітне прискорення має значну перевагу в цьому над старомодною пороховою зброєю. Як результат — отвір діаметром п'ять сантиметрів прямо в районі його серця. Паралітична отрута на жалах не дає і шансу хоч на якийсь спротив.

Його дружина швидко повертає свій корпус в його бік. В очах жах, печаль, скорбота і … сподівання? Як цікаво. Невже їй настільки набридло безтурботне життя еліти цього світу?

Другий постріл. Така ж діра посеред грудей. Такий самий звук падіння тіла. Така сама калюжа крові, що поступово починала розтікатися.

Клац. Гудіння конденсаторів. Зброя пішла на вимушену дозарядку.

І тут, неочікувано, звук розбитого скла прямо позаду нього. Хлопець дуже швидко обертається та напрямляє пістолет на нового учасника трагічних подій. Постріл. Тиша. Конденсатори ще не зарядилися. Перед ним стоїть дівчинка-підліток. На перший погляд зовсім мала — років 17.

Коротке біляве волосся, блакитні очі, модельне обличчя та й вся зовнішність загалом. Дуже приваблива. Дуже знайома…

— Мо… — Рука сама почала опускатися вниз. Напевно це і спасло дівчину від миттєвої смерті. Бо пістолет вже був готовий до нових вбивств.