2 Розділ

Останні дні Оксана все більше проводила зі скрипкою. Зовсім перестала їсти, бідолашна. От йде річкою, а там Семен гукає, от сідає їсти, а в дзеркалі теж він. І за яку роботу не береться, усе не виходить. Тільки скрипка єдина радіє та пісню співає. 

Одного дня баба Одарка прийшла до Мотря додому. Сидить та дивиться на дівчину, а сама Мотря тільки й плаче. 

-То, може, посватай за неї когось?- спитала Одарка. А Мотря як підскоче! 

-Та в неї тільки чоловіка поховали, а ти вже думаєш....

-Та я ж тільки подумала, от і все. Дивись, щоб твоя квіточка не висохла. Я знаю одну дівчину, так вона після смерті свого коханого і сама померла. Не витримала! 

-Та йди кажу! Та щоб твій язик...! Тьфу ти! 

Баба Одарка як вискоче з хати! А Мотря і до себе думає:"Чи варто зробити, як подруга сказала? ", але коли побачила дочку, то враз насварилася на себе за такі думки. 

Наступного ранку Оксана знов грала на скрипці. Мати, не витримавши, наказала їй піти та прогулятися. От йде дівчина та пісню співає, а серцю все болючіше стає : 

А я любила та кохала, і серце моє все встає, 

І я любила та прощала, та смерть простити не знайде, 

А я шукаю все завгодно, а я любила досхочу, 

І я усе в світі прощала та не простила я біду. 

А серце ниє, серце крає, 

А біль, а смуток, а любов? 

А я любила та кохала та не побачимось ми знов. 

А я так хочу линуть в гори, а я так хочу знати час, 

Полинь зі мною мій ти горе, 

І, може, ми зустрінем час. 

Дівчина і не зчулась, як опинилась на мосту. У воді плавали рибки, на іншому березі рибалки дивились на пташок. Тільки серце Оксани не знаходило місця. Вона хотіла дітись будь-де, тільки не тут. Тільки не самій! Рука махнула у прохолодній воді. Дівчина знала, що Семен точно не хотів би такого закінчення. 

Враз відчула, що хтось схопив за руку. Володимир Сторадський, або ж місцевий сторож стояв на березі річки. Його спітніле обличчя дивилося у вічі Оксани. 

-Що ти робиш?! З розуму зійшла?! А про матір подумала?! А про інших? Та хоча б про себе! А Семен? Чи зрадів би? Та зараз він дивиться на тебе та баче безпорадну дівчину. Чи так ти хотіла зробити?! Ти ж не слабка! 

Оксана, зрозумівши що могло статися, затулила руками обличчя. Старий присів на землю. 

-Я от теж хотів піти. Коли на війні залишив руку, то увесь світ зник. Дружина пішла, не хотіла возитись з калікою. Спочатку навіть їсти не міг, адже права рука - усьому голова! Потім ще й проблеми з ногами... То відмовляють, то... А я жити хотів! Хотів дітей мати... Дружину... Щоб прокидався та чув ласкавий голос. А зараз що? Старий, нікому не потрібен. Помру, а на могилку навіть квіти не покладуть. І що з того?! Знайшов роботу по душі... Ходжу кожного ранку, рибу ловлю. Це дивно, але тільки вона мене розуміє. Птахи завжди співають по настрою. Аж серце рветься! А ти? Живи! Живи, адже така можливість один раз дається! Один! Не два, не три, а один! 

-пробачте,- тихо відповіла Оксана. 

Володимир відвернувся, витерши сльози. 

-Пішли, я тобі чай зварю. 

От і пошкандибали. Так дійшли до старого музею, який охороняв Сторадський. Там сиділо декілька воєнних. Вони щось обговорювали, сперечались. Побачивши Оксанку, замовкли. Дід нагрів води, поклав на стіл печиво, бублики. Дівчина довго не їла, тому швиденько перекусила смаколиками. 

-То як мати?- питає старий.

-Добре, то вишиває, то готує. 

-А хто це?- спитав Дем'ян. Він був в доволі похилому віці, але мав грізне обличчя та сильні руки. 

-Та донька Мотрі!- вигукнув Серж. Він прибув до села недавно. З самого дитинства його гнітили ці війни та смерті людей, тому і пішов захищати Україну. 

-Я, мабуть, піду,- хотіла встати Оксана, але зупинилась. 

-І що ж нам робити? Знайомі кажуть, що село оточили зі всіх боків. Звичайно, вхід сюди охороняється, але якщо довідаються, що потрібно через ліс йти? Тоді ми точно...

-Так, це проблема, але потрібно думати про інше! Наприклад, що до сирени... Зломалася ж?- відповів Дем'ян. 

-Так, а людей потрібно попередити. Та як? 

А я мріяла й співала, щоб війна в нас не зростала.

Добре нам жилось в країні та прийшли ворогі злії.

Що робити, як співати? 

Нам потрібно заспівати.

Щедрик, щедрик, щедрівочка, 

Де ж літала ластівочка? 

Де ж ходила стара мати? 

Як нам пісню заспівати? 

Попередити й звіщати, 

Треба скрипку нам всім мати. 

Скрипку добра і любові, щоб усі були здорові! 

-А якщо попередити за допомогою музики? - озвалась Оксана. 

-Я співати не вмію!- засміявся Серж. 

-Та ні ж... Знайому пісню співати, і люди знатимуть, що це знак. Я можу...

-Дурна ідея! Ще ми не колядували! Це війна, а не гра якась!- не вгавав Серж.

Старий Дем'ян встав та підійшов до Оксани.

-Яку пісню?- тихо спитав чоловік. 

По селу розклеїли об'яви, бабусі - пліткарки вже всім знайомим порозповідали, що якщо хтось почує Щедрика, то треба швиденько збиратись та бігти до головної вулиці села. Там чекатимуть інші воєнні, щоб вивести поки вороги не прийшли.