Розділ 4

День минає за днем, у моєму житті нічого не змінюється. Я займаюся пошиттям одягу, Венька займається своїм проектом. Брат приходить додому за північ, стомлений до не можливості.

Я лаюся. Кажу, що піду до школи, щоб поспілкуватися з учителем. Не можна так завантажувати дітей, чесне слово!

Венька відмахується, заспокоюючи мене тим, що це тимчасово. Скоро все закінчиться, налагодиться, буде як і раніше. Я бурчу, але вірю братові.

Мій день народження мене вже не тішить так, як я собі уявляла. Звичайно, двадцять років – кругла дата, але те, що мене оштрафували на половину зарплати, суттєво зменшує мою радість. Купивши два шматочки торта в нашому магазині, я роблю пюрешку та запікаю дві курячі ніжки. З нетерпінням чекаю брата. Він знову зайнятий цим проклятим проектом.

Поки ходжу по кухні, нетерпляче хапаючись за все підряд, вирішую сховати залишок зарплати в мою так звану схованку.

Відкриваю верхні дверцята, підставляю табуретку.

А потім дбайливо розгладжую купюри в руках і кладу їх до інших, які мені раніше вдалося отримати за сукню. Зачиняючи дверцята, я в думці прораховую день, коли повернеться тітка Віта. Дуже хочу одержати від неї хоча б половину. Тоді… тоді… Ні, нічого тоді в мене не вийде!

Занадто багато є моментів, які вимагають гроші. У Веньки є трирічна куртка, але черевики вже стали замалі, тому взуття братові треба купувати насамперед. Мені – потім. Спочатку треба подбати про нього.

Вхідні двері відчиняються, я поспішаю до порога, щоб зустріти усміхненого брата. Венька стискає мене в обіймах і обережно показує гарний букет.

- Це мені? – питаю брата. Не вірю в те, що ці три величезні троянди тепер зможу поставити біля свого ліжка.

- Звичайно, Злато, - у всі тридцять два посміхається Венька. – У мене ще є подарунок для тебе.

- Подарунок? – я гублюся. Зовсім не чекала. Троянди самі по собі величезний презент. Та ще який! З довгими шипастими стеблами!

Венька ніби розквітає та мовчить, лізе у внутрішню кишеню своєї старої джинсової куртки. Точніше, колись вона була курткою, а потім я переробила її під жилетку. По довжині начебто нормально, а короткі рукави тепер не видно.

- Злато, тримай! З Днем народження! - простягає мені невеликий кулончик на ланцюжку.

Я дивлюся на це диво та крадькома витираю зволожені очі. Просто не вірю, що це подарував мені Венька.

- Ти вибач, що він не золотий, - каже та трохи хмурить брови. – Тільки позолота. Але нічого. Ще все буде, - задумливо вимовляє і, обриваючи себе, тягне до мене руки. – Допомогти?

- Звичайно, - вже зовсім не стримую сльози.

Брат застібає ланцюжок на шиї, а я ніяк не можу відпустити маленьку краплинку кулона. Гладжу та гладжу подушечками пальців. Вона просто чудова!

- Веню, - кажу, схаменувшись, що мій брат зовсім голодний, - йди швидше мий руки. А потім за стіл. Чекаю, - кричу вже з кухні, перекрикуючи шум води у ванній кімнаті.

А сама не відриваю очей від своєї нової підвіски. Ставлю їжу на стіл, а погляд все одно прикутий до мого подарунка.

Який у мене чудовий брат! А головне – він достеменно знає мої смаки!

І, не стримавшись, я плачу від щастя.

Це найкращий мій День Народження!

***

Ранок будить мене настирливим сонячним променем, що нахабно лізе мені в обличчя.

Я потягуюсь та посміхаюся. Незважаючи на те, що на мене чекає черговий робочий день, я перебуваю в піднесеному настрої. Вчора був чудовий вечір. Окрім чудових подарунків від брата, я отримала набагато більше – це наше спілкування.

Просто останнім часом мій Венька, який дорослішає, все більше віддаляється від мене, а вчора ми з ним разом подивилися комедію на моєму телефоні та сміялися так, як не робили цього вже давно. Навіть сусіди стукали по батареях, намагаючись нас напоумити.

Ми замовкали, але рівно на п'ять хвилин, а потім знову починали сміятися. Спочатку – прикриваючи роти руками, потім уже – на весь голос, тримаючись за животи.

Я приводжу себе до ладу у ванній кімнаті, не перестаючи милуватися моєю крапелькою на шиї в дзеркалі, що потемніло від часу. Навіть те, що каламутне зображення не передає й сотої частини краси, що мені подобається, мене не бентежить. Я продовжую широко посміхатися.

Прямую на кухню, щоб, як завжди, зробити нам сніданок, але Венька знову мене дивує. Брат уже тут. Намагається нарізати хліб ножем, що затупився, та лається собі під ніс.

Я сміяюся з нього і забираю з його рук холодну зброю. У два рухи відрізаю пару скибочок хліба та кладу їх на тарілку. Я вже давно призвичаїлася використовувати наш застарілий кинджал, тому мене не лякає така дія, як нарізка хлібобулочних виробів.

- Ти сьогодні будеш пізніше? - запитую брата, відкладаючи виделку.

- Ні, сьогодні, як завжди. Завтра - швидше за все пізніше, - Венька встає та прямує до мийки.

- Залиш, - кажу йому. - У школу запізнишся, - підходжу сама до брудного посуду та вмикаю воду.

- Злато, дякую! - брат цілує мене в щоку й тікає, щоб схопити свій рюкзак. - Все, я пішов, - кричить від дверей та грюкає дерев'яною перепоною.

Я киваю й посміхаюся. Домиваю посуд, і сама починаю збиратися.

Шкода, що через комбінезон моєї прикраси видно не буде. Але я все одно рада. Нехай крапельку ніхто не побачить, але я знаю, що в мене висить на шиї. І це неймовірно гріє душу.

На щастя, сьогодні день хоч і сонячний, але трохи прохолодніший, ніж зазвичай. Хоч дихати можна, адже пил, що літає в повітрі, сьогодні не розжарений до нестями.

Відходжу на законну перерву та йду до туалету. Дуже хочу вмитися, а ще – шалено мрію розглянути свою крапельку в нормальному людському дзеркалі.

Замикаю замок, підходжу до раковини та несміливо пірнаю рукою під комбінезон. Заплющую очі та на дотик дістаю свій скарб. Обережно розплющую одне око.

Ну, нічого собі!