Розділ 2

- Вжух, - проносяться повз мене машини, в секунду обдаючи розпеченим післяполуденним повітрям.

Пригадую, що одну з них я бачила не далі, ніж учора. З неї якраз і висувалася сильна рука косого красеня з банкою коли.

- Та щоб тебе! - лаюся собі під ніс, продовжуючи заправляти чужу машину.

- Це ви мені? - дивується сивочолий старий, що вийшов зі свого раритетного автомобіля, щоб розім'ятися. Це авто як мінімум удвічі старше за мене. Боюся, як би взагалі тут не розвалилося.

- Ні. Вибачте. Це думки вголос, - червонію я та опускаю погляд на свої ноги. Їх немов обдає фантомними краплями липкою рідини. Гад. Справжнісінький. - Готово, - мило посміхаюся до дідка. - Приємної поїздки.

Трохи віддихавшись, крадькома витираю з обличчя краплі поту. Сьогодні погода перевершила сама себе. Тридцять п'ять градусів в тіні. Дихати абсолютно нічим. Але потрібно працювати. А ще посміхатися.

Навіть якщо зводить вилиці.

Приїжджаючим до нас автомобілістам добре - у них працюють кондиціонери. У мене ж такої розкоші немає, тому поки ніхто до мене не під'їхав, махаю рукою біля свого обличчя, намагаючись створити хоч якусь подобу вітру.

Через п'ятнадцять хвилин закінчиться моя зміна. Я вже нетерпляче притупую ногою. Хочеться скоріше відпрацювати та відправитися додому, щоб помитися. По правді сказати, душ прийняти я хотіла вже через півгодини після початку роботи. Тому з нетерпінням стежу за хвилинною стрілкою великого годинника, яка рухається дуже повільно. Годинник висить у нашому магазинчику. Через величезні прозорі вікна прекрасно видно, що час поспішати не збирається і розтягується немов гумовим.

Різкий звук гальм, і біля Вальки зупиняється та сама машина, яку я вчора заправляла. Красунчик за кермом не звертає на мою колегу ніякої уваги, проходить повз неї, ніби замість Валі пусте місце.

Я ж ледь підбираю з землі впалу щелепу. Вчора я не особливо встигла його розгледіти, зате сьогодні не можу відвести погляду від ідеальної чоловічої фігури. А обличчя... ну точно з обкладинки модного журналу!

Красунчик йде в бік магазину, а я не можу, проводжаю очима його... кхм, п'яту точку?

Зовсім забуваю про час. Яка до біса хвилинна стрілка?! Я б і за годинниковою не стежила, був би він поруч зі мною!

Але він не буде.

Це я чітко розумію, коли випадково дивлюся на його машину. На передньому сидінні сидить натуральна лялька Барбі. Тільки в людський зріст. Величезні очиська та яскраво-рожеві губи. Ідеальне обличчя. Довге світле волосся блищить і переливається у променях сонця.

«Тааак...» - думаю я, - «поруч з таким повинні бути тільки такі.»

Парочка в спортивній тачці давно помчала в теплий вечір, а я все не можу викинути його з голови.

- Злато, привіт! Я вже на місці, - до мене підходить мій змінник Вася. - Можеш йти.

Я киваю та прощаюся з ним. Йду з заправки, втупившись на дорогу під своїми ногами. Сама не знаю, куди бреду. Думки крутяться тільки навколо красеня та його прекрасної за... фігури!

Не розумію, що це. Але зі мною таке вперше. Я ніколи не приділяла стільки уваги протилежній статі. Вони мені - так.

Згадати того ж Діму, який вже багато років бігає за мною.

Ось чому, наприклад, він мені не подобається? Адже Діма хороший, турботливий, люблячий, добрий. Але все одно не такий...

А якийсь проїжджий мажор схопив прямо за серце. Схопив і не відпускає.

Немов в тумані я добираюся додому. Розігріваю їжу, вечеряю, мию посуд. Потім сідаю на кухні на стілець і, підпираючи голову рукою, вперше замислююся про своє майбутнє.

Раніше я якось не переживала про це взагалі. Мені головне було - заробити грошей на наступний місяць. А тепер я сама собі задаю питання - Злато, а що ж далі?

Виросте Венька, дай Бог, піде в інститут. А ти що будеш робити, Злато?

Голосно грюкають вхідні двері, але навіть вони не відволікають мене від моїх сумних думок.

- Злат, я вдома! - кричить мій брат, повертаючи у ванну, щоб помити руки.

Я, зітхнувши піднімаюся зі стільця. Розігріваю йому борщ, додаю улюбленої нами обома сметани та, випадково поглянувши на годинник, застигаю.

Десята вечора.

Оце я випала з життя!

***

Наступні декілька днів проходять відносно спокійно. Мажор не з’являється більше на нашій заправці, а Веня постійно повертається додому в зумовлений час.

Зізнатися чесно, я навіть декілька разів думала про цього красунчика, мріяла. Дурна, звичайно. Мало того, що я навіть імені його не знаю, так і ця інформація нічого б не змінила. У нього он яка лялька є...

Тому я твердо вирішую більше про цього молодика не думати. Правда, серце чомусь завмирає, коли чергова машина повертає з дороги на нашу заправку.

Ще один робочий день закінчений, і я повільно плентаюся додому, періодично витираючи з чола крапельки поту, що там постійно збираються. У магазин сьогодні не заходжу, грошей майже не залишилося. Зате я з нетерпінням чекаю зарплату, яка буде тільки післязавтра.

Повертаю у двір нашої п'ятиповерхівки та вітаюся з усіма. Привітно киваю. Цих людей я знаю з дитинства.

- Злато, Злат, почекай! - кричить мені з вікна сусіднього під'їзду тітка Віта.

Я зупиняюся та терпляче чекаю жінку, яка колись дуже добре спілкувалася з моєю мамою. На обличчі - безтурботна усмішка, в душі - цілковите нетерпіння та бажання все кинути і бігом помчати в душ, щоб змити з себе погляди спітнілих мужиків, які заїжджали, щоб заправити машину та облизували мене поглядами, та ще пил, занесений з дороги.

- Злато, - біля мене з'являється мамина подруга, - пам'ятаю, що ти в школі непогано шила. А мені у відпустку терміново поїхати треба. І ніде не можу знайти сукню, яка мені була б по фігурі. Слухай, допоможи, - просить вона мене, а я оглядаю її струнку сорокап'ятирічну фігуру та думаю, що вона, певне, жартує.