Розділ 1

- Та пішов ти! - кричу услід цьому нахабі та, озираючись на начальника, що з перекошеним обличчям визирає з-за дверей, швидко додаю. - Жук такий. Пролітав тут один, - демонстративно махаю рукою, ніби відганяю комаху.

Начальник мені, звичайно, не вірить, але нічого сказати не зможе. Я ніби-то виправдала цю фразу. Добре хоч усім відомий жест цьому красеню не показала. Тоді мене точно б оштрафували.

Переводжу погляд на свої ноги. Розтоптані босоніжки в пилюці повністю окроплені липкою темною рідиною, по ногах стікають ті ж краплі коли, що й розлилися калюжею прямо переді мною.

Цей косий - інакше й не скажеш - промазав, коли, не дивлячись, кидав наполовину порожню бляшанку з вікна своєї розкішної спортивної машини. Але він не вибачився та навіть не обернувся, ймовірно, вважаючи себе центром Всесвіту.

Як же я зараз злюся. Подумки, звичайно. Вголос мені висловлювати свої думки не можна. Того й дивись отримаю за неналежну поведінку, адже усе пильнує злий кусачий цербер на ім'я Антон Германович. Це мій так званий керівник. А у нас з клієнтами потрібно тільки розшаркуватися ніжкою, заглядати в очі та дурненько посміхатися.

А з такими клієнтами так і поготів.

- Злато! – одразу ж кричить мій начальник, я зітхаю та вирушаю обслуговувати чергового автомобіліста.

Липкі ноги давно вже вкрилися двохміліметровим шаром пилу, але я не можу відійти зі свого робочого місця. Потік бажаючих заправити своє авто саме у нас не вичерпується. Їм немов медом тут намазано. А я... я навіть поплакати не можу від образи.

Я змушена посміхатися та заправляти їх чортові тачки.

За три години добираюся нарешті до туалету, щоб засунути в маленьку раковину свої стопи. Помившись до коліна, ретельно мию руки з милом та вмиваюся холодною водою. Злість в душі вже трохи охолола, але роздратування ще тліє, не даючи забути про цього симпатичного мажора.

Про таких як він кажуть, що їм закон не писаний. Звісно, адже це їх батьки самі ж і пишуть ці закони. Або дають комусь грошей, щоб їх написали.

Ну то як є. Вирішую, що думати про це не треба. Все одно нічого не зміниться.

А мені пора виходити. Моя коротка перерва вже закінчена. Якщо Антон Германович помітить, що я відсутня на дві хвилини більше, ніж мені належить, то не бачити мені повної зарплати, як своїх вух.

А гроші мені зараз дуже потрібні. Як, втім, і завжди. Але зараз - особливо. Через тиждень у мене буде день народження. Я планую приготувати щось смачненьке, а ще спекти величезний торт.

Шкода, що батьки мої ніколи не побачать, що їх дочка вже така велика. Вони не дізнаються, що до двадцяти років я навчилася так круто готувати.

Зітхаю, витираю в куточках очей маленькі сльозинки, поправляю безглуздий зелений комбінезон і виходжу з вбиральні.

Ненавиджу свій робочий одяг! На щастя, цього літа наш начальник хоч над дівчатами, з яких тільки я та Валька, зглянувся - нам пошили безформне щось, що гордо іменується сарафаном. Бідні хлопці так і паряться в комбінезонах з довгими штанами.

І це у тридцятиградусну спеку, на хвилиночку. Хоч і під навісом.

Але я не обманююся тим, що Антон Германович печеться про наше з Валькою самопочуття. Я знаю напевно, що тканини на наші «бабські» дрібнички йде набагато менше, ніж відмічено у його звітах. Ось так от. Але ми не скаржимося. Ми тільки раді, що ноги обдуває гарячий вітер.

Принаймні я завжди раділа. До сьогоднішнього дня, правда.

Козел.

Але симпатичний.

***

Нарешті закінчується моя виснажлива робота. Вилиці болять від постійної посмішки, ноги гудуть від того, що за цілий день я жодного разу не присіла.

Але зараз я абсолютно щаслива. Зрештою я вже вільна та можу з чистим сумлінням сьогодні завалитися на диван і подивитися якийсь фільм.

Подумавши про це, я зітхаю та повертаю в невеликий магазинчик. Тепло спілкуюся з продавщицею - у нас тут всі один одного знають - та виринаю з тьмяно освітленого приміщення в темніючий вечір.

Пакет відтягує руки, але я не жаліюся. Все ж я тягну додому продукти. З них сьогодні щось швидко приготую, щоб було що поїсти нам з Венькою. Зітхаю. Фільму доведеться трохи мене почекати.

Попутно вітаючись з усіма сусідами, проходжу через наш жвавий двір і піднімаюся по невеликих сходах. Добре, що ми живемо на першому поверсі, інакше довелося б тягнути свою ношу по сходинках. Ліфта в нашому закутку взагалі ніколи не було. Та й які ще ліфти в п'ятиповерхівках?!

Посміявшись над жартом людей похилого віку з нашого будинку, що грають в доміно, притуляю пакет до стіни й однією рукою намагаюся потрапити ключами в замок. Як на зло, вони падають. Я нахиляюся. Тепер вже падають продукти.

Подумки лаюся та починаю збирати з підлоги свою сьогоднішню вечерю та завтрашній сніданок.

В результаті мені таки вдається підібрати усі яблука, що розбіглися по нашому поверху, та я з переможним кличем відриваю квартиру.

Настрій поліпшується, коли я нарешті приймаю душ і переодягаюся в домашній одяг. Після цього вирушаю на кухню готувати. Пританцьовую під улюблену музику, вмикаючі на старенькій плиті єдину працюючу конфорку, та висипаю в залізну раковину картоплю.

За годину запаморочливі аромати витають не тільки у нашій квартирі, але й вилітають за її межі - в навстіж розчинене вікно. Під ним відразу ж намальовується Діма - мій давній шанувальник. Стукає по дерев'яній рамі, привертаючи увагу, та розчулено складає ручки, напрошуючись в гості.

- Нііі, - посміхаючись, качаю головою. Нам і самим буде цього мало.

Ні, цієї каструлі борщу нам з Венькою вистачить, звісно, на кілька днів, але до зарплати ще дотягнути потрібно. Крім того, велику частину своїх майбутніх грошей я хочу витратити на свій день народження. Адже не кожен же день виповнюється двадцятка!

Брат мій поки ще не заробляє, тому моя получка буде єдиним, що не дасть нам померти з голоду ще цілий місяць.