Пролог

- Ти що, мене зраджуєш? - кричить він, притискаючи мене спиною до холодної стіни.

Гарні карі очі виблискують, ніздрі роздуваються, весь його мажорський вигляд виказує лють та сильне роздратування.

Як же! Образили його! Відібрали улюблену іграшку. А ще образили його власницькі почуття...

Від усвідомлення цього в грудях стає так боляче, що на очі мимоволі набігають сльози. Швидко відвертаюся та часто-часто моргаю, щоб цей гад не встиг помітити мого внутрішнього болю.

Він не повинен дізнатися, що має наді мною таку величезну владу. Та й ні до чого йому це розуміння. Тільки сміятися в обличчя буде та знову піде звідси, обійнявшись з черговою лялькою Барбі. Всю ніч буде лазити незрозуміло де, а мені переживай тут. Не спи, зрошуючи сльозами подушку.

Ну його під три чорти цього негідника.

Як я могла взагалі з ним зв'язатися? Чому? Навіщо?

Але відповіді на ці питання я й сама прекрасно знаю. В той момент так було треба. Я не могла вчинити інакше.

А зараз... чорт, як же боляче - відчувати тепло його тіла, вдихати знайомий чоловічий аромат, що повільно зводить мене з розуму, та не мати можливості навіть обійняти його, притиснутися до міцного тіла, пройтися руками по рельєфних кубиках преса.

Стискаю губи та повертаюся до нього. Відштовхую сильні руки, ігноруючи електричні розряди, якими пробиває моє бідне тіло, лиш тільки я торкаюся його жаданої шкіри, та злобно шиплю:

- Не міряй всіх на свій аршин, козел. А тепер геть звідси!