Почуття та монстри

1

Можливо, саме тому раптом зупинилась, мов вкопана, просто посеред перехрестя? Мене спробував обійти чоловік, але я схопила його за рукав.

– Стій!

Серце, мов навіжене, калатало в грудях, я не розуміла, що відбувається, та древній інстинкт приморозив мене до місця.

Мимо зі скаженою швидкістю пронісся автомобіль. За ним, трохи згодом, поліцейські з увімкнутими сиренами.

– Ху-у-ух! – Якби ми зробили хоч крок уперед…

– Дякую? – Чоловік подивися на мене з подивом та розгубленістю. – Як це ви так?

Я відпустила рукав його вітрівки. Пожала плечима і пішла далі. Та незнайомець не здавався. Спершу він просто йшов поруч, а потім, коли ми вже зайшли на територію парку, обігнав мене, перегородивши шлях.

– Ну так що? Я маю право знати правду.

Я лише зараз підняла очі, щоб роздивитися обличчя чоловіка. Він був… звичайним. Чорне волосся, карі очі, виразні вилиці та трохи запухкі, як на мене, губи. Високий. Років тридцять на вигляд.

– Чого вам треба? Живі лишились – дякуйте Богу!

Я спробувала обійти його, але знов зазнала поразки. Притримавши мене за плечі, незнайомець протягнув свою руку.

– Я – Макс.

Мені не хотілось називати своє ім’я. Не хотілось обговорювати те, що сталось. Чомусь здавалось, що від жахіття зі снами мене відділяє гребля. І щойно вона почала сочитися водою.

– Ну ж бо! Це так класно! – Він посміхнувся широко і відкрито. – У тебе суперздібності?

– Ти перечитав коміксів чи що? – Я все ж обійшла Макса, щоб швидко крокувати далі. – Відчепись.

– Е ні! Я півсвіту об’їздив, у багатьох ворожок був – так нічого вартого уваги і не знайшов. А тут ти. Це – доля!

– Ага. – Я постаралась йти ще швидше, але біда була в тому, що у Макса ноги були значно довші. – Добре! – Зупинилась так різко, що чоловік ледь зумів уникнути зіткнення. – Чого тобі треба?

– Що отак будемо говорити? Прямо тут?

Мимо нас, хіхікаючи, пройти дві дівчини, які тут же почали підморгувати Максу. Я озирнулась. Побачила неподалік кафе і пішла туди, не озираючись на чоловіка.

Зрештую, це йому від мене щось потрібно.

 

– Ось. – Коли ми всілись і офіціантка принесла наші замовлення, Макс простягнув мені фотокартку.

– Хто це? – Я побачила на ній дівчинку, років п’яти на вигляд. Пухкеньку і з ямочками на щічках.

– Ти не знаєш? – В очах у чоловіка з’явилось розчарування. – Ти ж екстрасенс.

– Я тобі такого не говорила. Це ти причепився, не давав мені проходу.

– Але ти врятувала наші життя!

– Можливо, це була випадковість? Або просто моя інтуїція? – Я відклала фотокартку та змучено подивилась на чоловіка. – Все? Ми закінчили?

Макс відвернувся до вікна. Вся веселість сповзла з його обличчя мов застаріла фарба.

– Це моя дочка Мія. З нею щось не те.

– Прекрасна відповідь. – Мені не було його шкода. Мене би хтось пожалів. – З нами усіма щось не те. З усім світом. Це, кажуть, ще з того часу, як перші люди згрішили.

– Я не сміюсь тут з вами! – вибухнув чоловік, вскакуючи на ноги.

– Я теж, – відповіла спокійно. – Що там з вашою дочкою?

До пожежі я не була релігійною людиною. Але Біблію читала для самоосвіти. І були там речі з якими не посперечаєшся. А зараз…

– Вона інколи ніби впадає в транс і починає розмовляти невідомими мовами. Серйозно. З виразом. Інколи страшно. Діти так не вміють. – Макс збезсилено сів-упав у своє крісло. – Я пробував екзорцистів, священників, церкви і монастирі. Потім пішли ворожки і шарлатани. Потім медіуми і тібетські монахи. – Чоловік покачав головою. – З кожним роком Мії все гірше.

– Скільки їй років?

– Сім років.

– На фото вона виглядає меншою. – Я не знала, що сказати. Чесно. Навіть якщо вважати мої здібності даром, вони працювали не так, як потрібно було цьому чоловікові.

– З моменту першого нападу моя донька не подорослішала ні на день. – Очі Макса були такими серйозними, що я стрималась від того, щоб уточнити чи він бува, не здурів.

– Я ніколи не зіштовхувалась із чимось подібним, – сказала в решті решт. – Я не можу допомогти.

– Я добре заплачу, якщо ви спробуєте. Навіть якщо просто зустрінетесь із моєю дочкою. – Макс нахилився до мене. – Ви наша остання надія.

– Послухайте…

– Я зараз викликаю таксі, – перебив мене він, – ми їдемо до мене додому. Там ви десять хвилин знаходитесь в одній кімнаті з моєю дочкою. Після чого я даю вам двісті доларів і замовляю таксі туди, куди ви скажете.

Я зітхнула.

– Ви не відчепитесь, правда?

– Ні. Я готовий йти за вами просто до вашого дому, навіть якщо йти доведеться декілька діб.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше