Про покликання

– Ти якась дивна. – Маша допила каву та відставила чашку. – Чого переймаєшся? Радіти треба, що тебе звільнили. 

– Ага. – Я зітхнула. За вікном кав’ярні періщив дощ, аналогічний стан був і в моїй душі.

– Ну чого ти? Невже було б краще, якби той старий козел таки затягнув тебе в ліжко?

Я здригнулася, в очах відразу стало щеміти від сліз. Та я навіть жодного разу коротку спідницю на роботу не вдягала. Що за підстава така?

– Ти краще подумай, чим далі займатися будеш. – Маша простягла руку і торкнулась моїх пальців, які судомно стискали чайну ложечку. – Хочеш я у себе запитаю? Нам перекладачі завжди потрібні.

Я покачала головою. І справа була не в тому, що рівня моїх знань могло б не вистачити на роботу перекладачем. Просто в душі була пустка. Абсолютна. Щойно скінчилася моя п’ята спроба знайти роботу. І щоразу… ЩОРАЗУ! щось ішло не так.

– Я не знаю, що робити далі. Навіть боюся приймати твою допомогу. Бо в решті решт скінчиться все як з Ольгою – звільнять і тебе, і мене.

– Юльчик, не перебільшуй. – Маша відмахнулась від мого песимізму. – Ну, подумаєш…

– П’ять спроб, – перебила її.

– Ну…

– І щоразу якийсь треш. – Я дістала з гаманця купюру. – Дякую, що посиділа зі мною. Треба було виговоритися. Але далі я сама. Я щось вигадаю. Точно. – Було нелегко, але я навіть змогла посміхнутись.

– Знаєш, якби я вірила у всю ту нісенітницю з надприродним, я б поставила на те, що всі твої неприємності пов’язані зі спробами піти проти покликання. – Подруга пожала плечима.

– Не починай. – Я потерла скроні, так різко почала боліти голова.

– Просто подумай, добре? Я бажаю тобі добра. – Маша встала з-за столу. – І знаєш, ти завжди можеш розраховувати на мою допомогу.

– Знаю.

*** 

Додому йти не хотілось. Та й дощ скінчився. Стараючись обходити найбільші калюжі, я побрела в напрямку парку. Покликання, про яке говорила Маша, покликанням по факту не було.

В п’ятнадцять років я пережила величезну пожежу. Тоді я прокинулась о пів на третю ранку, нікого з рідних не було вдома, тому я просто вийшла на вулицю, сама не розуміючи навіщо. Стояла і дивилась на темні вікна сусідів, на ліхтар, що ледве жеврів жовтим світлом, припарковані автівки… А потім відлетіла назад від сили потужного вибуху.

«Витік газу», – потім скажуть пожежники. І десятки жертв.

А я вижила і почала бачити сни, що потім збувались з лячною точністю. Спочатку це було щось на кшталт видіння страви, яку зранку подасть до столу мама. Потім про хворобу тата. Про зламаний автобус та моє запізнення на екзамен.

Далі більше: про затонуле в морі судно та людей, що втопилися там. Про величезну автомобільну аварію, тому що лісовоз погано закріпив стовбури дерев на своєму причепі. Про пожежу, через недбало викинутий недопалок.

Чи могла я зарадити чимось усім тим жертвам?

Спочатку мене не слухали. Потім не вірили. А потім боялись. Ніби саме я своїми словами не попереджаю, а накликаю біду.

Я боялася спати. Не могла нормально їсти. Втратила всіх, чи майже всіх друзів. А потім, просто уві сні сказала: «Досить. Я відмовляюсь». І сни припинились.

Я не почувалась зрадницею. Просто зраділа, що зможу нарешті виспатись.

Інколи мені здавалось, що все можна повернути. Але я не хотіла для себе такої долі. Я успішно завершила школу. Вивчилась на перекладача іноземних мов у ВУЗі. Мріяла про кар’єру.

Маша, з якою ми дружили ще з дитсадка, мала дуже набожну бабусю. Та нікого у віру не закликала, з Біблією за нами не бігала, молитися чи ходити до церкви не змушувала. Але вона ТАК вірила, що просто світилася. До неї люди приходили грітися душею. Просто поговорити.

Вона казала мені, що то Бог вивів мене з вогню. Що все це не просто так. Але я не хотіла слухати.

Я хотіла любити. Але декілька невдалих спроб охолодили мій запал. Хотіла успіху, кар’єри… чим це скінчилось ви вже знаєте. Зараз мені хотілось спокою. І я з острахом дивилась увсібіч.