"Жінка, яка благає про допомогу"

Ми швидко вибігли з номеру і направилися на перший поверх звідки й пролунав гучний звук. Прибігши, побачили дивну картину. Давній товариш нашого містера Бенсона і новий знайомий літній чоловік, тутешній мешканець, стояли поруч з великим стародавнім ударним музичним інструментом, який називається гонгом. 

- Чому у вас настільки великі очі? – невимушено запитав мене літній чоловік. 

- Та напевно тому, що я не очікувала почути такий звук. 

- Налякали? – перепитав містер Бекер. 

- Трішки. – втрутилася в розмову вже місіс Вудс. 

Усі люди, які вирішили поселитися в готелі теж прибігли на звук, проте, коли побачили, що нічого серйозного не трапилося, відразу розійшлися. На диво, я серед натовпу не побачила містера Бенсона. Трішки поміркувавши, зрозуміла, що він міг і покинути готель, вийшовши на вулицю. 

- Може спокійно повертатися у свій номер, ми просто спробували. – привітно промовив містер Бекер.

- На другий раз питайте дозволу, бо налякали не тільки гостей, але й персонал. – промовив грізний чоловік, який є адміністратором готель.

Ми не чули, про що вони далі розмовляли, і вирішили направитися в кімнати. Коли піднялися на потрібний поверх, тоді я попрощалася з місіс Вудс та направилася у свій номер. Від сьогоднішніх новин мене чомусь дуже сильно зморило спати, і я, переодягнувшись, поклала голову на подушку, і заснула.

Новий день я зустріла надто рано. Чомусь прокинулася о п’ятій годині ранку й не могла більше заснути. Тому вирішила встати з ліжка, опустивши босі ноги на килимок, і підійти до вікна. Ще зовсім раннє місто зустрічало мене глибоким туманом та ранньою росою, яка трішки виблискувала під променями сонця. Мені відразу закортіло босоніж вибігти на подвір’я та пробігтися, але це було б дуже дивно, тому зупинила своє бажання. 

Я вже хотіла відійти від вікна та взяти якусь книгу почитати, щоб швидше пролетів час, як побачила дві знайомі фігури. Інспектор поліції та місіс Айрленд, яка має пекарню, вирішили зустрітися. Я відразу стала в один з кутків, щоб мене часом хтось не помітив і почала за ними спостерігати. Жінка при надії спочатку почала розмову, яка була доволі напружена для чоловіка. Він щось гнівно заперечував та вже хотів йти, як його зупинили. Місіс Айрленд передала якийсь клаптик паперу чоловікові в руки та, розвернувшись, пішла геть.

І що там такого цікавого вона передала інспекторі, що в нього аж очі ледь на лоб не полізли? Що ж цікавого кожного разу приносить новий день? Набридло вже невідомість.

Я відійшла від вікна і все ж таки вирішила почитати книгу в ліжку. Проте, мої думки були далеко звідси. Завжди як щось мене заінтригую, то я відразу хочу дізнатися всю правду, але у світі так не працює, чомусь…

Сьогодні я вирішила одягнути світлу сукню, яка підкреслювала мою худенька фігуру, зверху накинула бежевого кольору піджак і чорного кольору туфлі на каблуку. Мені настільки сподобався вигляд у дзеркалі, що навіть не почула гучного стоку у двері та дозволу, чи можна увійти. 

Обернувшись, я побачила здивованого містера Бенсона і, засоромившись, відвела погляд від його очей. 

- Ви щось хотіли? – запитала одразу. Не полюбляю хвилин мовчання. 

- Так, потрібно вам познайомитися ще з однієї особою. Вона питала про вас, казала, що добра знайома. 

Я із здивуванням та запитанням дивилася на чоловіка, який строгим поглядом проскановував мій наряд. Спочатку було ніяково, а потім чисто все одно. 

- Де вона? – різко запитала.

- Чекає на першому поверсі. Прошу поспішіть, бо вона досить жвава. 

Я б хотіла у холі зустріти Елеонору, але це могло бути взагалі не можливим. Зачинивши за собою двері, я разом із Артуром спустилися на перший поверх. Із дивною усмішкою на устах я побачила жінку, десь у роках моєї матері, яка не терпеливо постукувала ногою, чекаючи напевно на мене. По погляду містер Бенсон таки зрозумів, що ми не знайомі, проте не протестував, щоб я до неї підійшла. 

- Мем? – окликнула я жінку. 

- Ви – міс Міддлтон? – із острахом запитала жінка. 

- Так. 

- Можемо відійти на хвилинку. Мені потрібно щось дуже важливе сказати. 

- Гаразд. – я охоче погодилася, адже не знаю чому, але мене це заінтригувало. 

Ми відійшли поодаль від зайвих очей і, зупинившись, жінка не рішуче переклала свій клатч у другу руку. 

- Я вас слухаю. – обережно підштовхнула жінку говорити, бо сама вона чогось не наважувалася. 

- Міс, я вже зверталася до багатьох людей. Навіть у відділок ходила, але мене ніхто не слухає. Кажуть це пусті балачки і припущення, проте… – вона затихла, але через декілька секунд продовжила: – Пообіцяйте, будь ласка, що допоможете мені. 

- Мадам, я навіть не знаю у чому вам допомогти. 

Після моїх слів на її очі набігли сльози, вона витягнула серветку із свого клачу, щоб витерти мокрі щоки і поглянула на мене. Я знаю цей погляд. На мене так завжди дивилася матуся, коли відчувала, що я в біді, хоч була поруч. 

- Я пообіцяю, що допоможу, але перед тим розкажіть мені, що трапилося.