"Прибуття у Шефтсбері"

Цілу дорогу до Шефстбері містер Бенсон їхав у сусідньому купе. Ще, коли чекали на потяг, він настільки був злим і не дружелюбним, що мені навіть не хотілося стояти поруч з ним. Дуже добре, що Аліса була поруч та підтримувала розмову. Коли вже прибув потяг і ми зайшли в середину, чоловік лиш кивнув нам головою, пропускаючи, і більше слів з його вуст не лунало. 

- Мені здається, чи містер Бенсон спеціально тебе остерігається? – промовила Аліса, коли ми вже сиділи в купе. 

- Не знаю, що в нього там на думці. – різко відповіла. Мені хотілося огризатися, бо він мене починав просто напросто ігнорувати. 

- Чому між вами відчувається якийсь холодок? 

- Тому, що між нами і є холодок. Він мені із самого початку не сподобався, як і я йому. 

Місіс Вудс усміхнулася своїм думкам та хитро поглянула на мене. Від її погляду мені стало якось цікаво. 

- Що таке? – з недовірою поглянула на неї. 

- Нічого. До речі, ми зупинимося у невеличкому готелі, але там дуже зручно й комфортно. Сподіваюся, що тобі підійде. 

- Боже, для мене звісно ж підійде. А чому має не підійти? Я люблю різні пригоди і всі умови для мене не є проблемою. 

- Я знаю. Ти дуже змінилася. З тієї милої та тендітною дівчинки стала така сильна та юна леді, що не дивно з того, що на тебе заглядає чимало молодиків. 

Від її слів я аж розчулилась. Мені так стало тепло на душі і водночас сумно, що суспільство заставляє бути твердішою, ніж самій того хочеться. 

- Чому ти плачеш? – стривожено запитала подруга.

- Вибач, просто щось попало в око.

Я відразу завжди все переводила в жарт. Я не любила зациклювати когось на собі чи своїх проблемах, але рідко мій план виходив переможним.

Далі дорогою я старалася себе чимось зайняти цікавим. Поки Аліса старанно вишивала якісь дрібнички, то мені захотілося щось почитати. Добре, що завжди в дорогу я беру із собою щось цікавеньке.

- Кхм, кхм. – почувся кашель містера Бенсона. – Вибачте, що турбую вас, можна зайти?

- Місіс Вудс. – я попросила жінку відчинити двері.

- Ви щось хотіли, містере Бенсоне.

- Ні. Так. Напевно. – він розгублено якось дивився на мене, а потім швидко переводив погляд на що небудь. 

"І як це мені зрозуміти? Для чого приходити?" – подумки я вже себе завалювала різними питаннями і мої думки перервав Адам.

- Я б хотів, щоб ви знали…Я б хотів, щоб ви знали, що ми вже під’їжджаємо до містечка.

Він сказав це і вже вирішив йти.

- Це все. що ви хотіли сказати? – з недовірою в голосі запитала і залюбки б стала чекати на відповідь, проте її не було.

- Цей чоловік доведе мене до білого коліна. – роздратовано промовила та прийнялася пити свій чай.

Аліса вголос тільки засміялася після того, як побачила мій роздратований вираз обличчя та по-дитячому надуті губки. Я дозволила їй виразити ці емоції зараз, проте це не може тривати так часто. 

По приїзді до міста, ми взяли таксі та направилися до готелю. Проїздом, я із задоволенням розглядала поселення. Настільки тут красива природа та милі домівки, які приваблювали мене. Було цікаво спостерігати за пішоходами. Одні повільно, одні жваво прямували своєю дорогою. Найбільше прискіпливо оглядала крамниці. У вітринах виднілися різні речі від одягу на манекенах, дорогих прикрас до запашної випічки. 

Коли ми прибули до нашого готелю, так би мовити, то направилися в кімнатки. Поруч, по сусідству посилилася місіс Вуд, а також ще декілька жінок, які прибули з нами на потязі. Уже на третьому поверсі розташувався й сам Артур Бенсон. 

Розклавши свою валізу, я вирішила трішки провітритись, тому одразу вирішила спустити на перший поверх, у кімнату для чекання, що поблизу ресепшену. Мені настільки кортіло там побачити ще інших мешканців, проте я помітила тільки літнього чоловіка, який з недовольное виразом обличчя читав ранішню газету. Коли він мене помітив, тоді щиро усміхнувся та промовив:

- Когось шукаєте, міс. – зацікавленим тоном промовляв. 

- Ні. Просто оглядаюся. – ввічливо відповіла. 

- Читали ранішню газету? – неочікувано запитав.

- Так. 

- Дивно. 

- Що саме? – з цікавість поглянула на чоловіка, який акуратно склав газету та поклав її на столик, що стояв поруч з ним. 

- Що така юна особа цікавиться якимись там газетами. 

- Вибачте, але я не бачу в цім нічого поганого. Чи я вас не так зрозуміла? – вирішила переписати, щоб не було ніяк непорозумінь. Хоч і не знаю навіщо я взагалі тут далі стою і розмовляю з ним. 

- Не подумайте, нічого дивного, міс. Просто у вашому віці більшість дівчат думають тільки як вдало вийти заміж, а не про ще якісь дрібниці. 

- Кожна людина особлива по-своєму. Вибачте, але мені час йти, думаю друзі будуть мене шукати. 

Я швидко попрощалася та у такому ж темпі направилась у кафе, яке було в цьому ж готелі.