"Поїздка додому"

- Бель, ти вже їдеш? – із сумом запитує мене подруга. 

Тиждень тому ми стали випускницями Кембриджського коледжу для жінок, тому сьогодні я збираю речі, щоб їхати у рідне містечко до батьків та влаштовуватися на роботу. Коли написала резюме та вислала до нього ще й характеристику, тоді отримала запрошення на роботу до поліцейського відділку на посаду слідчого. Звісно ж це буде спочатку навчання, ніби практика, але якщо повезе то скоро зможу повноцінно працювати. Але швидше за все це тільки в моїх мріях, проте побачимо.

- Так давно не бачила своїх батьків. – чомусь в голосі з’явилися нотки роздратування й печалі. 

Я гнівалася на себе, що за всі роки навчання так і не змогла з ними зустрітися. Писала листи, але з них не можливо було зрозуміти, що ж вони насправді відчували. Їхні усмішки, зморшки, які з'явилися за весь цей час. Як же ж я сумую за посиденьками по вечорах та серйозними обличчями, коли батьки були в роботі. 

Згадуючи кожну мить проведену з ними, я знову відчувала себе маленькою та крихітної. Мені хотілося обіймів, таких теплих та водночас таких потрібних. Там я знала, що є любима, рідна. Там відчувала як же ж мало потрібно для щастя. Коли приходила з прогулянки, тоді одразу починала говорити з мамою про новини в місті. Узагалі про все, що заманеться. 

А зараз я стою з валізою на вокзалі та тремтячими руками тримаю квиток на поїзд. Мені на думку спала гарна ідея – не попереджати про свій візит. 

Уже сідаючи в купе свого вагона, я згадувала наше прощання з Елі. Вона сильно обійняла мене та подарувала невеличку коробку, яку наказала мені не відкривати. 

"Відкриєш, коли зрозумієш, що прийшов час."

Я ніяк не могла второпати, коли той час настане, але вирішила довіритися подрузі. 

"Коли ми знову зустрінемося?" – із сумом запитувала подруга. 

"Скоро. Навідай своїх рідних, знайди роботу, і ніколи не припиняй зі мною листуватися."

На мої слова подруга тільки згідно кивнула головою та витерла свої сльози. 

За ці роки, Еліонаро справді стала для мене подругою, навіть сестрою, яку б я хотіла мати. Нарешті за роки змогла знайти собі рідну людину, з якою можна було посміятися без причини й поплакати від горя. 

Їдучи дорогою, я читала газети. Вирішила собі в дорогу взяти декілька, щоб бути в курсі всіх подій. Для мене це настільки було захопливо й цікаво водночас, що й не помітила як пролетів час за читанням. Пригадуючи дитинство, на думку спадав один момент, коли ще була маленькою. Пригадую як батько сидів за однією справою та просто обдумував щось. Я так могла хвилинами спостерігати за серйозним виразом обличчя, а під кінець за милим рум'янець та щирим здивування, коли він знаходив злочинця, розплутавши загадку. 

Через декілька зупинок у моє купе зайшов молодий юнак. Першим мені приглянулося його вбрання. Воно було вишукане й дороге. 

"Певно аристократ" – подумала про себе. 

- Вибачте, міс, я можу зайти до вас у купе? – його люб'язний та ніжний тон відразу відлунням пролунав у моїх вухах ще раз. 

- О, так, звісно. – чомусь на вустах заграла одразу ніжна усмішка. 

Коли юнак поклав свою валізу на відведену для цього поличку, тоді сів навпроти мене. Бічним поглядом я помітила, що він спостерігає за тим як читаю газету. 

- Щось не так? – запитала, не відриваючи свій погляд від букв. 

- Ні, вибачте. Просто ви так уважно читаєте кримінальні газети, що мені здалося це трішки дивним. – у його тоні не було якоїсь насмішки, а на вустах заграла щира усмішка. 

Чомусь я не хотіла придавати його словам хоч якогось значення, тому погрузилася в читання. Юнак більше нічого не казав, а також сів читати. На моє здивування він читав книгу, а саме детектив, який лиш недавно видали. 

"Звідки він у нього? Це ж недавно лімітована кількість вийшла їх? Я просто здивовано." – моє здивування ставало дедалі все більшим й більшим. А особливо тоді, коли я в ньому впізнала того самого хлопця, якого бачила з вікна однієї суботи. Саме коли Елі мене розбудила, бо думала, що ми запізнилися на заняття. 

Я швидко стряхнула головою, щоб відігнати всі думки й відклала газету. Чомусь справи для мене відійшли зараз на другий план. Я вирішила трішки поспостерігати за природою з купе. 

- Літо, це справді хороша пора. – почав вести розмову хлопець. – Вибачте, за мою безтактність, я не представився. Я – Бен Вігмор. – Юнак ніжно усміхнувся та ненадовго затримав на мені погляд. 

- Анабель Міддлтон. – я простягнула руку в рукавичці й чоловік, ніжно взявши її в свою долоню, притягнув близько до обличчя, усміхнувшись, залишив уявний поцілунок. 

Чомусь цей звичний жест зігрів мені душу. Тоді стало так приємно та якось тепло. 

- У вас дуже гарне та лагідне ім'я. Знаєте, сьогодні напрочуд багато цікавих моментів трапилося зі мною. Я не мав їхати поїздом до свого товариша, але в останню хвилину змінив рішення. Не зрозумійте мене неправильно, але ми вже з вами пересікалися, тому мені здалося, що можна розпочати розмову. 

На моєму обличчі появилося здивування. Я бачила цього хлопця один раз у своєму житті. Дуже сумніваюся, що з четвертого поверху, з маленького віконця було видно мій силует, який із захопленням спостерігав за юнаком.