"Залізна леді"

- Анабель, дорогенька, прокидайся. – чую я голос подруги, яка в гарному настрої пробує розбудити мене. 

- Елі, тобі не спиться? – простягаючись, запитала дівчину.

Елеонора (а друзі кличуть – Елі) частенько любила забувати різні речі. То сумку, то бувало капелюх, який вона любила до нестями. А от сьогодні подруга забула, що субота й нікуди спішити не потрібно. 

- А хіба ж ми не запізнимося? – якось винувато вона поглянула на годинник, а потім погляд перевела на мене. – Знову? – вона щиро усміхнулася та сіла на стілець, що стояв неподалік від мого ліжка.

- Нічого, зате нагода з'явилася піти в місто. – одразу відповіла. Я не гнівалася, але хотіла, але хотіла ще полоскотати нерви подруги.

- Вибач. 

Я завжди в усьому старалася знаходити позитив та кращі сторони. Звісно ж це мені не вдавалося часто, краще сказати, що майже ніколи. Проте, це дрібниці в порівнянні з тим, що це єдина субота, коли я могла спокійно відпочити і поспати бодай трішки довше. 

Одягаючись, я спостерігала у вікні за хлопцем. Він просто прогулювався доріжками, які вели до містечка. Мене зацікавило те, як можна насолоджуватися раннім повітрям, росою, яка ще не спала та простим ранком, коли нікуди не потрібно поспішати. Він ходив повільно, а на його устах грала лагідна усмішка, яка чомусь одразу й з’явилася в мене на обличчі. Мене ще дуже зацікавило, що він забув біля жіночого гуртожитку, але ці думки одразу зникли, коли хлопець з привітними рисами обличчя, покидав це місце.

- Що ти там таке побачила, що й усмішка з’явилася на вустах? – запитала мене Елі, коли пробувала обирати собі прикраси та поглядала у дзеркало, звідки бачила мій піднятий настрій.

- Не що, а кого. – переправила її і, загадково усміхнувшись, я відійшла від вікна та направилася до шафи, щоб дістати з верхньої полички свій великий білий капелюх з чорної стрічкою яка зав’язувалася в банта ззаді та спереді ще прикріплювалася велика чорна троянда. 

Мій стиль завжди складався з двох найулюбленіших кольорів – це чорного та білого. Ще інколи я носила іншого забарвлення одяг, але це було рідкість. Чомусь ці два кольори нагадували мені дуалістичну концепцію інь та ян. Можливо я хотіла в собі уособити дві протилежності добро і зло, світло і темноту. 

- І де ж той, кого ти там помітила? – запитала подруга, коли, скочивши зі стільця, підбігла до вікна.

Я вирішила нічого не відповідати й залишити це запитання відкритим. Підійшовши до вікна, я вже бачила, що того незнайомця не було ніде, але його образ залишився в моїй голові. Простий хлопець чомусь зайняв місце в моїй голові.

- Я готова вже Елі! – я викрикнула та направилась на вихід з кімнати.

Я добре знала, що потрібно дати подрузі ще декілька хвилин і вона буде готова, але чомусь мені не хотілося чекати її в кімнаті, тому вирішила вийти на подвір’я. 

Першим мене зустріло сонечко. Воно своїми промінчиками щипало мене за щічки, викликаючи цим рум'янець. Вітерець у цей час, бачивши, навколо себе різне забарвлення листочків, підіймав та закручував їх у танок. Пташки наспівували ніжну мелодію, яка переносила мене в часи, на бал. Ех, ті дитячі часи ніколи не покидали мої голівоньку. Зараз набагато рідше зустрінеш їх у повсякденному житті, проте це не створювало ніяких дилем для жителів Англії.

- Невже знову замріялася? – запитала подруга, коли спустилася до мене. 

- Так. – спокійно промовила, заплющивши очі та мило усміхаючись своїй уяві.

- Ходи, мрійниця. – взявши мене за руку Елі, повела по крамницях.

Ходили ми достатньо довго. Якщо собі я не могла щось знайти, бо нічого ще не припало до душі, то Елеонора просто не могла оприділитися з вибором. 

- Елі! – наполегливо кликала я подругу. – Оприділися вже який капелюх ти купуєш, прошу. – благала її вже.

- Бель, скажи, який мені більше пасує до обличчя.

"Я б сказала тобі, який більше пасує, але ти ж ітак мене не послухаєш, бо завжди хочеш обрати другий варіант, а потім ходити й плакати, що обрала не те." – подумки я відповіла на її запитання, проте вголос сказала інше.

- Обирай на свій розсуд. – промовила до подруги та пройшла далі.

- Бель, от знову ти за своє. – вона тупанула ніжкою та подивилася на мене дитячим поглядом. Таким чином вона завжди хотіла викликати почуття провини в мене і тоді я допомагала, але сьогодні був зовсім не той день і я розвернулася та пішла далі, не звертаючи увагу на її скиглення.

 Я хотіла щось собі прикупити, а заодно дуже кортіло знайти якусь красиву вазу, адже в матусі скоро день народження і поштою зможу надіслати їй подарунок. Поки подруга ображена йшла поруч, я оглядала кожну вітрину та хотіла знайти потрібну крамницю, де зможу купити вазу.

- Ми зайдем ось туди. – я попередила подругу, кивнувши головою у напрямку антикварної крамниці.

- Ні, там самий безсмак. Я туди не піду.

Я награно закотила очі до неба та попрямувала до крамниці, не чекаючи Елі.

- Ей, ну ти чого? Я ж пожартувала. Зачекай на мене! – кричала вона мені в спину, а я спокійною ходою йшла до цілі. Можливо трішки грубо було це з мого боку, але нехай це буде маленькою помстою за те, що вона мене збудила зранку, а я ще могла собі солодко спати та бачити якогось красеня у себе в сні.