"Початок"

Пригадую, що коли я хотіла вступити до університету на юриста, тоді на мене дуже дивно дивилася мати. Вона не могла ніяк збагнути, що її єдина донька не йде по стопам матері, а чомусь хоче бути як батько. 

- У тебе є багато можливостей. Можеш стати викладачкою музики чи бальних танців. У тебе є талант, але ж ні. Тобі тільки детективи подавай і зачіпки якісь. 

Мати дуже сильно гнівалася на мене, але я починала не менше її після цього любити. Час від часу мені здавалося, що вона цими словами навіть підтримувала. Можливо, так вона висловлювала свою опіку й любов до мене, а, можливо, я просто хотіла сліпо в це вірити. 

Батько на моє бажання ніяк не реагував. Хоча – ні, таки сказав декілька слів. 

- Хочеш стати приватним детективом – то станеш. Головне бажання. 

- Ти мені допоможеш? – тоді я дуже хотіла почути підтримку у словах батька, але марно надіялася. 

- Звісно ж ні. У цьому світі потрібно сподіватися й розраховувати тільки на себе. – він це сказав, ніби відрізав. На душі в цей момент стало якось не по собі, проте він пізніше додав: – Але пам'ятай, що батько завжди допоможе доньці в скрутну хвилину. Коли ти взагалі не знаєш, що тобі робити, тоді сміло звертайся до мене. 

- Дякую татусику. 

 Я сильно-сильно обійняла його та побігла до себе в кімнату. Швидко написавши листа на листку паперу, гарно склала в конверт та поспішила сходами вниз.

Я віднесла свій лист для Кембриджського університету в поштову скриню і зайшла назад в будинок. Для мене цей день залишиться в пам'яті назавжди, адже це перший раз, коли відповідальність повністю лягла на мої плечі. Я сама вибрала куди хочу вступити й на що. Мене дивувала, що інші люди вказувала ким мені бути в майбутньому. Невже настільки в них не цікаве життя, що вони лізуть в моє? 

Моя кузина, коли була приїхала до нас на весняні канікули якось сказала мені: "Невже ти хочеш стати детективо? Ти думаєш, що в тебе щось вийде? У тебе ж немає таланту та хисту до такої професії." Яка ж я тоді була рада, що вона не змогла довго в нас пробути, бо поспішала назад додому. Якби мені довелося б з нею проводити ще час разом, тоді навіть гадки не маю, щоб я могла сказати наперекір або зробити. Мій гнів накопичувався з такою силою та швидкістю десь у грудях, що ставало якось навіть страшно, що я не справляюся з ним і все вийде назовні, тоді гірше зроблю не комусь, а собі. 

Батьки помітили, що я ходила вся на нервах. Краще мене в ті дні було не чіпати. Чекання дуже втомлювало. Кожна хвилина перетворювалася в годину, а кожний день - у вічність. Я як божевільна ходила по місті. А знаєте чому? Та тому, що ненавиділа дурних запитань знайомих, на кшталт таких: "А дочка вже поступила? А ким хоче бути? У Кембридж? Та це дорого, хоч є у вашій сім'ї гроші, але ви не потягнете більше року. Твій чоловік такий відомий, але не потрібно марно надіятися, що з дочки щось вийде.". Тому після декількох таких днів, я вирішила більше не показуватися у людних місцях. Хотілося закритися в той момент і взагалі ні з ким не спілкуватися. 

Коли той день настав, що я отримала лист з університету, тоді я була доволі спокійна. Зранку прокинулася, коли сонце було на горі, мати клопоталася вже на кухні, а батько вирішив взятися за ремонт нашої альтанки. Ще минулого літа моя мама казала, що потрібно її побілити та підлатати підлогу. Тому цього року татко взяв невеличкі вихідні, щоб зайнятися господарством. Мені подобалося, що ми жили на другому поверсі та мали сусідів тільки знизу. Як же класно, що подвір'я в нас окреме від них. Ніби один будинок, але ніби й ні. 

Сусіди дуже привітні та милі виявилися в нас. Часто влаштовували посиденьки на подвір’ї та гарно проводили час. Якось у них, у молодої, подружньої пари трапилася гарна новина. Дружина завагітніла та скоро повинна була народити дитину. Усе було гаразд, проте в них не було грошей. Вони бідували, тому дуже переймалися як же могли прогодувати немовля. Ми вирішили раз на місяць видавати їм якусь суму за те, що будуть допомагати нам по справах у господарстві, або ж чоловік міг допомагати батькові у розлідуваннях. Вони охоче на це погодилися, бо містер Вудс тоді втратив місце роботи і не мали змоги навіть заплатити за кімнату, де проживали.

Я вийшла з кімнати, взяла швиденько свіжоспечений млинець у руку, поки матуся не помітила, хоч і знала, що вона побачила, та побігла сходами до виходу, щоб допомогти батькові. 

- І заодно закличеш зараз його снідати. - викрикнула мама мені в спину. 

- Добре. – крикнула у відповідь.

Підходячи до нього, я помітила над сконцентроване обличчя тата і в голос розсміялася. 

- О, наше сонечко вже прокинулися? 

- Агась. – з повним ротом їжі, промовила. 

- Що жуємо? 

- Мама спекла млинці й кличе на сніданок. 

- Тоді йдемо, а потім допоможеш мені з альтанкою. Хочу, щоб ти трішки повитирали пил. Сьогодні місіс Вудс зайнята немовлятком, тому повинна мені допомогти.

- Угу, я залюбки. Проте, спершу я подивлюся поштову скриню. 

Поки батько заходив до будинку, я швидко збігала за поштою. Вийшовши за подвір’я, побачила місіс Вудс та вирішила привітатися.

- Доброго ранку, місіс Вудс. – викрикнула я до сусідки, чим привернула її увагу.