Розділ 9

– Жива? – гиркає Мурад і таким поглядом окидає, що мені кортить померти на місці.

Вдається тільки кивнути, а тоді він знімає мене з себе і сідає. Хмуро розглядає все навколо, і я роблю те ж саме. Бачу мертвого охоронця в калюжі крові – і нудота до горла підступає. Всі кричать, метушаться, а мені наче вуха заклало. Шок такий, що вдихнути не можу. 

– Ти як? – поруч з’являється Влад і руку мені подає. Встаю – і знову мало не падаю. Саме він мене підтримує за талію. 

– Додому її відвези й очей не спускай! – цідить Мурад. – Я розберусь і приїду. 

Влад хапає мене за руку і тягне до автомобіля. Я бачу, як Мурад наближається до Аліси й про щось з нею розмовляє. Дивно, що вона цілою залишилася, адже була так близько біля Мурада. 

– Це були люди мого батька, – кажу, коли автомобіль рушає. Влад за кермом, а я на задньому сидінні.

– Я знаю, – сухо відповідає. 

– Вони хотіли вбити Мурада, – продовжую. 

– І це я знаю, – дивиться на мене у дзеркалі заднього виду. – Не хвилюйся. Мурад з усім розбереться. 

Навіть думати не хочу, як він розбиратися буде. Мурад розлючений. Я розумію, що він міг загинути. Саме цього і добивався тато. Але я його врятувала… 

– Ти не постраждала? Нічого не болить? – питає Влад і розглядає мене в дзеркалі. 

– Ні, – шепочу. Насправді тільки зараз починаю відчувати біль у руці. Певно, я впала на неї, коли Мурада рятувала, але через шок нічого не відчувала. 

Коли прибуваємо в маєток Мурада, відразу йду в кімнату. Зачиняю двері, сідаю на ліжко і закриваю обличчя руками. Згадую той момент, коли лунали постріли – і шкіра сиротами вкривається. 

Мій батько вбив того охоронця. Не власними руками, але віддав наказ стріляти. Це те саме, як на мене. Я не знаю, як тепер бути. Що робити. 

Коли повернеться Мурад, він може мене у всьому звинуватити. Його охоронець загинув через мого батька. Він сам мало Богу душу не віддав. 

Йду у ванну кімнату, мию обличчя холодною водою і кривлюсь від болю в руці. Видимих ознак перелому немає. Просто забилася сильно. Треба прикласти щось холодне або маззю помазати. Тільки у мене нічого такого немає. Та й не помирають від забоїв. Переживу якось. 

Минає практично година, і я разів сто за цей час наближаюсь до вікна й на вулицю виглядаю. Мурада досі немає. Мабуть, довго доведеться з усім цим розбиратися. Сьогодні ми точно не станемо чоловіком та дружиною. Хоча б з цього приводу тато може радіти.

Коли мені набридає сидіти в чотирьох стінах, залишаю кімнату і спускаюсь вниз. Знаходжу у вітальні Стасю і  йду до неї. Дівчинка читає книгу, але коли бачить мене, усміхається. 

– Привіт. Що читаєш? – питаю, і вона показує мені обкладинку книги. Це якась історія про принцесу та принца. Якраз те, що люблять дівчатка у її віці. – Цікава книга?

Стася киває і переводить погляд мені на спину. Не треба бути екстрасенсом, щоб зрозуміти, хто там стоїть. Дівчинка миттєво перестає усміхатися і книжкою прикривається. 

Я встаю на ноги та дивлюсь на Мурада. Від його погляду неприємні мурахи бігають тілом. Дуже злий, напружений і невдоволений. Це зрозуміло, але він має усвідомлювати, що моєї вини в цьому немає. 

– Йди за мною, – наказує і залишає вітальню. 

Усміхаюсь на прощання Стасі і йду за Мурадом, розглядаючи його напружену спину. Він заходить у кабінет, а я – за ним. Не встигаю нічого відповісти, як компанію нам складає Влад і чоловік у костюмі. 

– Тіно, ви маєте поставити свій підпис, – говорить чоловік і відкриває теку з документами. Спочатку не можу второпати, що відбувається, а потім до мене таки доходить. 

– Ми з тобою доведемо справу до кінця, – цідить Мурад і наливає в склянку віскі. Випиває одним махом і наливає ще раз. – Сьогодні ти станеш моєю дружиною, як би сильно твій батько не був проти цього. 

Я беру в руку ручку і відчуваю, як пітніють долоні. Розумію, чому Мурад так поспішає, але сама поспішати зовсім не хочу. Вибору, як такого, у мене немає. Або підпис тут і зараз, або назад до Давида. Це за умови, якщо Мурад мене відпустить. 

Залишаю свій підпис там, де потрібно, і чоловік йде до Мурада. Той робить те ж саме і піднімає на мене холодний погляд. 

– Тепер ти моя дружина, попелюшко. Щаслива? 

– Шалено, – шепочу.