Розділ 7.1

Я знаходжу Стасю у вітальні. Вона малює щось у блокноті, і робить це так зосереджено, що навіть мене не помічає. Сідаю поруч і дивлюсь у її блокнот. Стася малює кошеня, і виходить у неї досить гарно. 

– Любиш котиків? – питаю, і вона піднімає на мене блакитні очі. – Я теж люблю, але тато не дозволяв домашніх тварин заводити. 

Стася уважно мене розглядає, а коли за вікном починають гавкати собаки – сіпається і напружується.

– Ти боїшся собак? – питаю, і вона одразу киває. – Я теж не люблю собак. Особливо таких агресивних, як ці. Хочеш, я скажу Мураду, щоб прибрав їх?

Стася киває, а я усміхаюсь. Ця дівчинка насправді дуже мила. Шкода, що вона замкнулася в собі та не розмовляє. 

– Що ще ти любиш? – питаю. – Намалюєш мені? 

Стася знову киває. Вона малює, а я сиджу поруч і спостерігаю за нею. Роблю висновок, що ця дівчинка знайшла себе в цьому занятті. Стася так старається, коли малює, а очі як блищать. Вона наче відключається від цього світу і ніщо тут її не хвилює. 

– Що відбувається? – у вітальні з’являється Мурад, і я підстрибую від несподіванки. Стася також замикається в собі й різко закриває блокнот. Вона хмурить брови та зістрибує з дивана. Навіть не дивиться в бік Мурада, коли проходить поряд з ним. 

– Ти її налякав, – кажу і також встаю.

– Не думаю, – цідить. Мурад не в настрої. Це видно. – Я єдина людина в цьому світі, яка бажає Стасі добра. 

– А вона про це знає? – випалюю.

– Знову будеш тріпати мені нерви? – Мурад наближається і розглядає мене прискіпливо. – Ми можемо повернутися в кімнату, і я закрию твій ротик дуже швидко. 

Червонію до кінчиків волосся, але відступати не збираюся. 

– Ти обіцяв допомогти з центром, – кажу. 

– Не так швидко, попелюшко. Це справа не одного дня, – відповідає. – Твій батько серйозно налаштований повернути тебе назад. 

– І що ти пропонуєш? – питаю нетерпляче. – Для мене головне – це центр. 

– І що? Ти готова заради нього на все? – мені не подобається цей погляд. Мурад відчуває свою перевагу і тисне нею. 

– Залежить від того, що ти маєш на увазі під “все”, – кажу. 

– Ми з тобою одружимось. Після цього ні твій батько, ні Павлов не матимуть права тебе торкатися. Тільки я. 

– Така собі перспектива, – бурчу.

– Ну чому ж, тобі не доведеться лягати в ліжко з тим молокососом. Зі мною звично, – усміхається Мурад, а я знову червонію. – Ти все одно залишишся тут, але в новому статусі. Подумай, Тіно.

– Я згодна! – випалюю. – Та тільки, якщо ти пообіцяєш повернути мені центр. 

– Обіцяю, – відповідає, не задумуючись. 

Киваю і хочу піти в кімнату, але в останній момент згадую дещо важливе. Зупиняюсь і дивлюсь, як Мурад наливає у склянку віскі. Схоже, у нього дійсно був важкий день. 

– Стася боїться собак. Он тих, що гавкають на вулиці, – кажу. – Ти можеш їх прибрати кудись?

– Звідки ти знаєш? – питає здивовано.

– Вона розповіла. 

– Стася не розмовляє, – хмуриться.

– Інколи можна і по-іншому про свої страхи розповісти, – знизую плечима. – Подумай про це, якщо дійсно хочеш її захистити. 

Залишаю вітальню і піднімаюсь сходами на другий поверх. Заходжу в кімнату і зачиняю двері.

І що робити далі? Чекати, коли справа зрушиться з мертвої точки? 

Одруження з Мурадом дійсно може вирішити мої проблеми. Я буду під його захистом і тато не зможе силоміць видати мене за Давида. Але життя з цим чоловіком також сповнене інтриг. Я зовсім його не знаю. Можливо, він ще гірший за Давида. 

То чи варто ризикувати? І взагалі… чи можу я вірити, що Мурад поверне мені центр? Тільки його словам, які нічим не обґрунтовані. 

У мене немає іншого вибору. Тому я спробую довіряти, а там видно буде. 

За вікном стрімко сутеніє, а я не можу знайти собі місця. Кілька разів підходжу до вікна, і мене дратують собаки, які то сплять, то гавкають. Сподіваюсь, Мурад мене послухає і скоро їх тут не буде. 

Коли двері відчиняються і він з’являється на порозі, я розгублено завмираю. Мурад повільно наближається і знімає з себе піджак, а тоді розстібає сорочку.

– Що ти робиш? – кажу розгублено. 

– Збираюся спати, – заявляє таким тоном, наче в цьому немає нічого дивного. 

– Взагалі-то, це моя кімната! – злюсь. – Йди до себе!

– Тут усі кімнати мої. Сьогодні я хочу спати тут, – усміхається й одним махом знімає покривало та лягає під ковдру. – Ходи до мене, попелюшко. Обіцяю, нічого проти твоєї волі не зроблю. Я ж не монстр.

Не поспішаю лягати під ковдру. Мурат знає, що я його хочу, тому й усміхається. Нічого проти моєї волі не буде, тому що я зовсім не проти знову відчути його кожною частинкою свого тіла. І саме це лякає. Не можна до нього прив’язуватись, але… я вже це роблю.