Розділ 7

– Хороша дівчинка, – Мурад цілує і сідає. Повільно одягається, а я продовжую лежати, прикрившись ковдрою. 

– Тепер ти допоможеш мені? – питаю.

– Я слухаю, – він завмирає, а я дивлюсь на його потилицю. 

– Я керую центром для особливих дітей. Батько погрожував, що закриє його, якщо я не вийду за Давида. Я не можу цього дозволити, – кажу схвильовано. 

Мурад мовчить. Обмірковує щось. А потім повертає до мене голову та уважно розглядає. 

– Ти сповнена сюрпризів, попелюшко, – усміхається якось неоднозначно. – Я спробую щось зробити. 

Мурад залишає кімнату, а я сідаю і дивлюсь на зачинені двері. Не знаю, чи варто йому вірити, але він – моя остання надія. 

Дістаю з пакета одну з суконь та одягаю на себе. Вона доволі зручна і довжина нормальна. Висипаю просто на підлогу весь вміст інших пакетів і знаходжу єдині туфлі без підборів. 

Дивлюсь на ліжко і згадую все, що зовсім недавно тут відбулося. Моє тіло хоче Мурада. Я нічого не можу з цим зробити. Немає сенсу відбиватися і вдавати, що він мене не цікавить. В глибині душі я сподіваюсь, що саме Мурад мене врятує. Але здоровий глузд підказує, що не варто йому довіряти. 

Хтось стукає у двері, і я завмираю. Вони відчиняються, і на порозі з’являється жінка років шістдесяти. 

– Доброго дня, Тіно. Ви голодні? Якщо так – спускайтеся вниз, – говорить стримано.

– Голодна, – киваю. – А мені можна виходити? 

– Так. Мурад дозволив, – киває. – Тільки будинок не покидайте без його дозволу. 

Жінка йде, залишивши двері відчиненими. Вагаюсь всього секунду, а тоді залишаю кімнату і йду довгим коридором до сходів. Спускаюсь вниз і зупиняюсь, тому що не знаю, куди далі йти. 

– Якісь проблеми? – питає той самий охоронець, який забирав мене з автівки Давида. Схоже, він наближений до Мурада. 

– Я не знаю, де кухня, – кажу стримано. Цей чоловік значно молодший за Мурада і погляд у нього зовсім не колючий. 

– Давай проведу, – говорить і першим йде довгим коридором. 

– Як тебе звати? – випалюю. 

– Це має значення? – питає і зупиняється. 

– Для мене – так, – киваю. – Ти ж знаєш моє ім’я, а я твоє – ні. 

– Влад, – коротко і по суті. – Кухня за цими дверима.

Влад йде, а я дивлюсь йому вслід. Він здається мені адекватним, і, можливо, мені вдасться з ним домовитися. 

Відчиняю двері кухні й бачу там ту саму жінку, що заходила до мене в кімнату. Вона накриває на стіл, а допомагає їй дівчинка років десяти. Здивовано завмираю, тому що не очікувала побачити тут дитину. Дівчинка розкладає посуд, але бачить мене і теж зніяковіло завмирає. У неї світле волосся і блакитні очі. Зовсім не схожа на Мурада. То хто ж вона? 

– Добре, що ви прийшли! Обід майже готовий! – говорить жінка. 

– Можна на “ти”, – кажу. – Якось незвично, коли старша за мене жінка до мене так звертається. 

– Добре, – усміхається. – Мене Таня звати. Просто Таня. 

– А я – Тіна, – кажу. – А тебе як звати? – дивлюсь на дівчинку, але вона тільки очима кліпає. Нічого не відповідає. 

– Це Стася, – відповідає за неї Таня. – Станіслава. Вона не розмовляє. 

То ось в чому справа… Дуже шкода її. 

Ми сідаємо за стіл, і я спостерігаю за дівчинкою. Вона здається мені абсолютно нормальною. Їсть і про щось своє думає. Цікаво, чому вона мовчить? 

– А де Мурад? – питаю у Тані. – Він не обідає з вами? 

– Мурад поїхав у справах. Повернеться тільки ввечері, – відповідає Таня. 

Стася закінчує їсти, збирає посуд і складає в раковину. Залишає кухню, а я одразу вирішую розпитати про неї. 

– Стася – родичка Мурада? – питаю тихо.

– Ні! – випалює Таня. – Вони взагалі не родичі, але Мурад взяв опіку над нею. Батьки дівчинки загинули в автомобільній аварії, і після цього Стася перестала говорити. Мурад її по лікарях водив, але нічого не допомогло. 

– А як Стася опинилася під його опікою? – все одно у мене в голові нічого не складається. 

– Її батько був хорошим другом Мурада, – шепоче Таня. – Дуже шкода дівчинку, але добре, що вона до Мурада потрапила, а не в дитячий будинок. 

Це точно. Навіть уявляти не хочу, як би жилося Стасі в дитячому будинку. Вона особлива дівчинка, а з таких там можуть знущатися. 

– Отже, Стася чує, тільки не відповідає. Так? – вирішую уточнити. 

– Так, – киває жінка. – Вона дуже мила. Ти можеш з нею говорити. 

Це саме те, що я хотіла почути. Збираю посуд зі столу і йду шукати Стасю. Моя любов до дітей бере гору, і я хочу якось їй допомогти. 

Поки не знаю як, але точно придумаю. Знаходити спільну мову з особливими дітками – це моє покликання. Точно таке ж, як було у моєї мами.