Розділ 6.1

Коли мене відпускає і сльози висихають, я намагаюсь вигадати план втечі. Зрозуміло, що Мурад не просто так мене викрав. У нього є свої цілі, і вони нічим не кращі від цілей мого татка. 

Дивлюсь у вікно і бачу вольєри з собаками. Виглядають вони не надто приязно. Лають і слина летить в різні сторони. Треба шукати інший шлях, але який саме не знаю поки що. 

Минає ще трохи часу, і в кімнаті з’являється незнайома мені особа. Жінці років тридцять, і виглядає вона доволі ефектно. Коротке світле волосся, яскравий макіяж і костюм червоного кольору. 

– Мене звати Аліса, – заявляє таким тоном, наче це я викликала її сюди й відволікла від більш важливих справ. – Скоро тобі привезуть речі. Оскільки свій розмір ти не сказала, я обирала на себе. 

– Добре, – сухо відповідаю. Насправді мені байдуже, що там за речі. Головне, щоб я змогла зняти з себе цю сукню. Тікати в ній – взагалі не варіант. 

– Така слухняна. Навіть дивно, – криво усміхається ця Аліса. – Змирилась зі своєю долею?

– Ти про що? – не розумію. 

– Схоже, ти взагалі нічого не знаєш, – продовжує. – Весілля не буде. Дві великі компанії не об’єднаються. Мурад від цього тільки виграє. 

Те, що Мурад має свою вигоду з усього цього, я вже зрозуміла. Тепер хочу знати, як довго він буде тримати мене тут. 

– Прекрасно! – кажу. – Я за нього дуже рада. 

Аліса хоче ще щось сказати, але в кімнату заходить охоронець з кількома пакетами. Кладе їх на підлогу і йде, а вона за ним кімнату залишає. 

Підхопивши сукню, присідаю і заглядаю в перший пакет. Тут якісь сукні й жодних джинсів немає. Дратуюсь і в другий дивлюсь. Таке саме… Ще й туфлі на підборах. Куди мені в них ходити? Кімнатою?

– Як тобі речі? – пропускаю той момент, коли на порозі з’являється Мурад. Він спирається плечем на одвірок і за мною спостерігає своїм орлиним поглядом. 

– Чому тут тільки сукні? – сердито на нього дивлюсь. 

– Не люблю, коли жінка в штанах, – заявляє. – Сукня дає більше доступу до тіла. 

Після такої відповіді я червонію, а Мурад задоволено усміхається. Він відлипає від одвірка і йде до мене, а я встаю на ноги та відступаю від нього. 

– Чого ти хочеш? – питаю розгублено. 

– Сама не здогадуєшся? – усміхається. – Хочу зняти з тебе цю сукню. Вона мене дратує. 

– А мене дратуєш ти! – випалюю. – Відпусти мене, Мураде. Весілля все одно не було.

– А де гарантія, що воно не відбудеться завтра чи післязавтра? – питає. – Тобі не можна повертатися, Тіно. На цей час – так точно. 

– Мені треба повернутися. Це важливо, – кажу твердо. 

– Чому? Через що ти так хвилюєшся? – питає, нахмуривши брови. 

– Пообіцяй, що допоможеш, якщо я скажу, – ціджу. 

– Допоможу, – киває. – Тільки у мене також умова є. Одна-єдина.

– Яка? – кажу розгублено. 

– Сукня. Я зніму її з тебе, – протягує і поглядом опускається до моїх грудей, що швидко піднімаються та опускаються. 

Мурад робить крок до мене, а я стою, як вкопана. Не скажу, що боюсь його. Серце шалено б’ється не від страху. Моє тіло досі пам’ятає ту ніч. Дотики та поцілунки. Я розумію, що все може повторитися, і не знаю – хочу цього чи ні. 

– Повернись спиною, – командує, і я виконую його наказ. Так навіть краще – не бачу його і не так соромно. 

Мурад торкається моїх плечей своїми пальцями – і я напружуюсь. Він починає розв'язувати шнурки корсета на спині, а я майже не дихаю. Робить це повільно, розтягуючи задоволення. Я відчуваю дотики його пальців до шкіри, і там вона вкривається мурахами. 

– Ідеально, – шепоче Мурад, коли сукня падає до моїх ніг, а я тільки в білизні залишаюсь. Він цілує моє плече та опускається з поцілунками по спині. 

Його руки огортають мою талію, а тоді торкаються живота. Я тремчу від відчуттів і не можу знайти в собі сили відштовхнути його. Є надія, що Мурад дійсно допоможе мені з центром, але для цього я маю зробити те, що він хоче. 

Набравшись сміливості, повертаюсь у кільці його рук. Мурад не зводить з мене погляду і продовжує тримати за талію. Я знаю, чого він чекає. Мурад хоче, щоб я зробила наступний крок. 

Це до божевілля страшно, але… якась частинка моєї душі хоче цього, тому я готова. 

Сама торкаюсь його губ своїми, а руками хапаюсь за плечі чоловіка. Кілька секунд минає, а він стоїть, і нічого не відбувається. Здається, він не хоче мене, а це була просто перевірка. 

Збираюсь відступити, але наступної миті Мурад штовхає мене на ліжко. Не встигаю прийти до тями, а він уже нависає зверху. Цілує шию, торкається пальцями мене всюди. 

Заплющую очі та кусаю уста. Це до біса приємно, хоч здоровий глузд і кричить, що Мурад – ворог. Він знімає з мене білизну і сам не відстає. 

Я навіть забуваю, що зараз день і йому добре видно все моє тіло. Це не бентежить. Навпаки, ще більше розпалює бажання. 

– Розплющ очі, попелюшко, – шепоче біля вуха і кусає мочку. Я скрикую й очі розплющую. Мурад дуже близько, дихає мені в обличчя. – Я хочу, щоб ти дивилася на мене і розуміла, що тепер належиш мені.