Розділ 6

Тіна

Мурад несе мене на своєму плечі як мішок з картоплею. Я досі не вірю, що він з'явився на весіллі, щоб забрати мене. Не розумію, навіщо йому це! Мій тато цього не пробачить, як і Павлов! Невже Мураду так сумно живеться, що він вирішив нажити собі одразу двох ворогів? Я не розумію… 

Ще зранку я боялась прокидатися. До останнього вірила, що настане кінець світу чи ще якась катастрофа і про це весілля всі забудуть, але… я розплющила очі, одягнула сукню, а дівчата з салону приховали синець на обличчі та зробили з мене красуню. 

Поки їхала сюди, практично змирилася з таким станом речей. Вимкнула всі почуття і стала роботом. Принаймні думала так до того моменту, коли побачила Мурада в ресторані. 

Нарешті мене опускають на асфальт, і голова трохи крутиться. Мурад стоїть навпроти й погляду з мене не зводить, а я тільки зараз згадую, що ранку на губі досі видно. Мабуть, він на неї так витріщається.

– А далі що? – питаю сердито. 

– Сідай, – Мурад відчиняє двері машини та чекає, поки сяду всередину. Бачу батька і Павлова, що виходять з ресторану, і сідаю в салон. Я не знаю, що понесе за собою цей вибрик Мурада. Я ризикую усім зараз. Але якщо вже він забрав мене, то спробую з ним домовитися. Можливо, вийде щось. 

Мурад сідає поруч зі мною, і ми рушаємо. Почуваюсь некомфортно в цій сукні й хочу якнайшвидше змінити її на зручний одяг. Шкода тільки, що зручного одягу немає. Взагалі нічого немає. 

– Ти поясниш, навіщо викрав мене? – питаю, поки їдемо в невідомому напрямку. 

– Для мене не вигідно, щоб цей шлюб уклали, – відповідає. 

– То це через бізнес? – дивуюсь.

– А що? – усміхається Мурад й окидає мене таким поглядом, наче збирається з’їсти. – Ти думала, що через тебе?

– Нічого я не думала! – випалюю. Насправді було таке припущення, що Мурад насправді забрав мене звідти, тому що я віддала йому свою невинність. Ну всяке ж може бути, а він явно не нашої національності. Там інші закони. 

Все виявилося до банального просто. Гроші та бізнес правлять цим світом. 

– Можеш не дякувати, що я тебе врятував. Відпрацюєш, – заявляє і сідає рівно. Оце його “відпрацюєш” не лякає, а дратує. Він реально думає, що я йому дякувати буду? 

– Я не просила мене рятувати. Та й порятунком це назвати важко, – ціджу. – Тепер я можу втратити дещо дуже важливе!

– І що ж це? – цікавиться Мурад. 

 – Не важливо, – кидаю і відвертаюсь до вікна. 

До останнього стримуюсь, щоб не розплакатись. Не хочу, щоб Мурад бачив мої сльози. Нехай краще думає, що я сильна. Слабкою ще встигну побути. 

Ми прибуваємо у котеджне містечко, і я одразу згадую, що в першу нашу зустріч Мурад привіз мене в готель. Що це означає? Він купив цей будинок нещодавно, чи це просто мені випала така честь їхати в готель? 

Коли відчиняються ворота, я бачу сучасний двоповерховий будинок і велику територію біля нього. Мурад залишає салон першим, а тоді обходить автомобіль і відчиняє двері з мого боку. Навіть руку подає, яку я вперто ігнорую. 

Стаю на бруківку та озираюсь навколо. Чую гавкіт собак десь за будинком і розумію, що територія добре охороняється. Високий паркан точно не перелізти. Виходить, я тут надовго… 

– Ходімо, – Мурад хоче торкнутися моєї руки, але я відступаю. Не хочу відчувати його дотики. Він мене дратує. 

– Я хочу знати, що відбувається, – кажу сердито. – Скільки часу ти будеш тримати мене тут?

– Скільки доведеться, – говорить стримано. – Тому краще не дратуй мене, попелюшко. Я ж можу бути й поганим дядечком. 

Це я також розумію. Мурад явно не налаштований в ігри зі мною грати. Він привіз мене сюди, тому що це йому потрібно. Буде тата мого шантажувати чи ще щось. 

Він думає тільки про гроші, точно так само, як і мій татусь. То чим він кращий за нього? Може й гірший. 

Ми піднімаємось сходами на другий поверх. Доводиться підтримувати сукню, щоб не перечепитися через неї. Мурад відчиняє двері спальні та пропускає мене першою всередину. Тут доволі просторо, але я-то розумію, що тепер ця кімната стане моєю в’язницею. 

– Поки що залишишся тут. Далі видно буде, – говорить Мурад. 

– Що саме буде видно? – злюсь. 

– Тіно, твої питання зараз зайві, – хмуриться. – Моя помічниця привезе тобі одяг. Скажи, який розмір потрібно.

– Та пішов ти! – гиркаю. – Засунь цей одяг собі в зад, зрозумів?

Схоже, я трохи переборщила, тому що Мурад втратив контроль над собою. Він швидко наближається і хапає мене за шию, змушуючи дивитись йому в очі. 

– Не погрожуй мені, попелюшко. Я ж можу бути й не таким хорошим, – цідить і різко накриває мої уста своїми. 

Цього разу я не буду відповідати. Просто не хочу цього поцілунку. До останнього зціплюю зуби, а коли Мурад розуміє, що відповіді не буде – штовхає на ліжко. 

Падаю і підстрибую на гнучких пружинах. Дивлюсь на Мурада і бачу, що його губи в крові. Моїй крові…