Розділ 5.1

Мурад

– Знайди мені всю інформацію про цю дівчину, – даю наказ Владу. 

– З чого починати? – питає. 

– З її хлопця. Номери машини пробий. Думаю, далі буде просто, – ціджу. 

Сам не розумію, чому так розізлився. Виходить, що ця дівка мною скористалася, щоб нареченому помститися. Цікаво виходить. Зі мною такого ще не було. 

Спочатку сюрприз з її незайманістю, а тепер ще більше подарунків посипалося. Навіть не знаю, що з усім цим робити, але відчуття таке, що не варто залишати все, як є. Її історія про примусове одруження зачепила. Не скажу, що мені її шкода. Усі ми якоюсь мірою нещасні, але… є у ній щось. 

Дві сім’ї, що одружують дітей заради фінансової вигоди. Пахне смаженим. А моя інтуїція ніколи мене не підводить. 

– Машина належить Павлову Давиду Ігорьовичу, – говорить Влад. – Це син Ігоря Павлова. Оце так збіг. 

– От і я про те, – хмикаю і подумки потираю руки. – Шукай, з ким хлопець одружується. 

– Хвилинку, – Влад дивиться новини з інтернету, а я чекаю почути ім’я попелюшки: – Громова Тіна Олегівна.

Бінго! Я так і знав. Отже, шлюб між дітьми глав двох величезних корпорацій. Якщо весілля відбудеться, ці двоє заполонять місто повністю, а мені цього не треба. 

– Дізнайся, коли весілля, – черговий наказ. 

– Післязавтра. Ресторан “Плаза”, – відповідає Влад. – Мураде, ти хочеш зупинити весілля? 

– А хіба в мене немає на це права? – хмикаю. – Дівчина мені свою цноту віддала. Як я можу дозволити їй вийти за іншого? 

– Це сарказм?

– Він самий, – усміхаюсь. – Я не дозволю цим двом об’єднатися. Громов має розуміти, з ким має справу. І, можливо, саме зі мною він буде будувати новий бізнес. 

Для початку треба зробити так, щоб весілля не відбулося. Потім розберусь з дівкою. Побуде у мене, під наглядом. А далі подивимось. Якщо Громов погодиться співпрацювати, можливо, навіть зроблю її своєю дружиною. А що тут такого? 

За цього шмаркача вона готова вийти, а за мене – ні? Треба це виправляти. 

Часу до весілля не так багато, тому треба зібрати людей і все підготувати. Думаю, буде весело. Особливо – батькам наречених, які жорстко обламаються. 

У день весілля Влад збирає більше двадцяти людей, і ми вирушаємо за місто, де має відбутися весілля. Нервово стукаю пальцями по нозі й сподіваюсь, що все пройде так, як я задумав. Громов і Павлов – не прості суперники, але у мене значна перевага. Вони не знають, хто я, отже, і не здогадуються, які козирі у мене в рукавах. 

Ще здалеку помічаю, як до ресторану все прибувають і прибувають автомобілі. Усміхаюсь і готуюсь до веселощів. Автівки зупиняються, люди висипаються на вулицю, і я роблю те ж саме. Гості розгублено спостерігають, а я йду до входу, взагалі не зважаючи на те, що мене не запрошували. 

– Ваше ім’я, – розгублено питає працівник ресторану на вході. – У вас є запрошення?

– Звісно, – усміхаюсь йому. Влад прикладає до його голови пістолет, і ми йдемо далі. 

Охорони тут багато, але ніхто не наважується нас зупиняти. Буде багато непотрібного галасу. 

Ми заходимо всередину – і всі присутні повертають голови назад. Бачу того самого нареченого біля вівтаря і попелюшку в білій сукні. Вона сильно блідне, але свідомість від щастя не втрачає. 

– Ви хто такі? – кричить Громов і наближається до нас. Я вже встиг заочно з ним познайомитися, тому почуваюсь впевнено. 

– Мене звати Мурад Аверін, – кажу та помічаю, як розширюються зіниці татка нареченої. Схоже, попелюшка встигла розповісти йому про мене. Приємно. – Я тут, щоб забрати Тіну.

– Якого біса? – кричить Павлов. – Тіна – наречена мого сина! Яке ти маєш право вриватися сюди?!

– Ну, ви не в курсі, але кілька днів тому Тіна провела зі мною ніч. Вона віддала мені дещо дуже цінне, і тепер я не можу дозволити, щоб ця дівчина вийшла за іншого. Вона – моя! 

Я бачу, як роздратовано наречений дивиться на попелюшку. Схоже, не очікував від неї такого. Сама Тіна явно в розгубленості. Стоїть та очима кліпає. 

– Олеже, зроби щось! – кричить Павлов, але ніхто нічого робити не стане. Мої люди дістають зброю – і присутні жінки починають кричати. 

Я ж прямую до Тіни, яка біла як стіна зараз. Усміхаюсь їй, але вже за мить моя ейфорія змінюється люттю. Я бачу рану у неї на губі й шрам на щоці. Схоже, татко постарався, коли про мене дізнався. 

– Навіщо ти це робиш? – питає налякано. 

– Можеш не дякувати, попелюшко, – кажу. Простягаю до неї руку, але тут про себе нагадує наречений. Він хоче напасти, але не встигає. Вивертаю його руку так, що він починає скавчати від болю, а тоді кидаю просто в арку, і та падає разом з ним. 

– Не треба… – шепоче Тіна, коли до неї наближаюсь. 

– Пізно, попелюшко. Тепер ти моя, – кажу і хапаю її. Кидаю собі на плече і як ще один трофей несу до виходу. 

Ніхто навіть не намагається мене зупинити. Моїх людей значно більше. Перевага на моєму боці, і Градов добре це розуміє.