Розділ 2

Поцілунок закінчується, і Давид задоволено усміхається. Йому подобається мене дратувати. А я мрію відірвати йому голову. 

– Мені треба у вбиральню, – кажу і відступаю від Давида. 

– Тільки без дурниць. Я тут тебе чекати буду, – невдоволено говорить Давид. 

Киваю і швидкими кроками прямую в бік коридору. Присутні тут люди п’ють дорогий алкоголь, хизуються прикрасами та новими надбаннями у бізнесі. 

Поки йду, тільки й чую про відпочинок на курортах, автівки та бізнес. Всі ці люди здаються мені абсолютно однаковими й зі знаком долара в очах. 

Нудить від цієї фальшивості навколо. Боляче, що я теж частина цього світу. 

У вбиральні нікого немає, тому наближаюсь до раковини й одним махом знімаю з пальця обручку. Кидаю її в клатч — й одразу стає легше дихати. Мию руки холодною водою і розглядаю своє відображення. 

Гарна… наче лялька. Світле волосся, сірі очі… Дуже схожа на маму, і тільки тому люблю свою зовнішність. 

У вбиральню заходять дві дівчини, і я одразу відлипаю від дзеркала. Хочу піти, але одна з них звертається до мене: 

– Ти дійсно наречена Давида Павлова? – питає брюнетка і розглядає мене так, наче я – пряма її конкурентка. 

– Так, – кажу. – Якісь проблеми? 

– Ну як тобі сказати, – усміхається, і її руда подружка тихо сміється. – Минулих вихідних ми з Давидом чудово провели час. Просто хотіла, щоб ти знала – твій наречений тебе зрадив.

Просто прекрасно! Ще не вистачало носити роги через походеньки Давида! Мене взагалі не хвилює його інтимне життя, але я не хочу, щоб з мене через це насміхалися. Ну хіба не можна зраджувати так, щоб про це ніхто не знав?

– Дякую за інформацію, – кажу стримано. – Перед тим, як лягати з Давидом у ліжко, відправлю його на огляд. Щось не хочеться підчепити якусь заразу від однієї з його подружок. 

Брюнетка після такої заяви змінюється в обличчі. Вона думала, що я буду плакати та ридати через зраду коханого, а тут такий облом. 

Залишаю вбиральню і зупиняюсь посеред коридору. Я не хочу повертатись до Давида, а бажання зробити якусь дурницю стає все більшим. 

Саме тому, піддавшись пориву, розвертаюсь у бік виходу і йду туди, голосно стукаючи підборами по плитці. Треба швидко все робити. Думаю, скоро Давид піде мене шукати. 

Залишаю будівлю і помічаю, як в автомобіль сідає якийсь чоловік. Мабуть, один із гостей вирішив залишити цю дурнувату вечірку. Довго не думаючи, біжу туди й залізаю на заднє сидіння в той момент, коли водій збирається зачинити двері. 

– Пробачте! – випалюю. – Можете мене підвезти? 

Дивлюсь на чоловіка, який щойно сів у салон – і холодок по спині біжить. Я не бачила його раніше, але цей погляд… наче яструб, що полює на жертву.

Високе чоло, темне волосся зачесане назад, губи стулені в тонку лінію і рівний ніс. Найбільше мене хвилюють саме очі, темні й страшні… 

– Я схожий на таксі? – питає грубим голосом, а я гублюсь. Повертаюсь до дверей і бачу, як на вулицю вийшов Давид. Він шукає мене поглядом, а в салоні горить світло. 

Чергова геніальна думка не змушує себе чекати, і я сама зачиняю двері, а тоді роблю те, що взагалі в голові не вкладається. Сідаю ближче до незнайомця і накриваю його вуста своїми. 

Цілувати некоханого я вже вмію, але відчуття зовсім не такі, як з Давидом. Шкірою бігають мурахи, а тоді… незнайомець відповідає, і я повністю втрачаю контроль над ситуацією. 

Його язик проникає до рота, а одна рука опускається на мою потилицю. Незнайомець не дає мені відхилитися, але я і не збираюся цього робити. 

Навіть Давид ніколи не цілував мене так розкуто. Я не можу дихати, а серце практично вистрибує з грудей. Думки про Давида взагалі зникають з голови, і все, про що можу думати – це чоловік, який так просто відповів на мої залицяння. 

– Поїдемо до мене? – видихає мені в губи, а я напружуюсь. 

Мабуть, на цьому ігри треба закінчувати, а то зовсім скоро я не зможу втекти. Та з іншого боку, я ж сама хотіла зробити якусь дурницю. Думаю, буде непогано, якщо моїм першим чоловіком стане цей незнайомець, а Давид не отримає найдорожче, що у мене є. Уявляю, як він розізлиться. 

– Їдемо, – кажу тихо, але впевнено. 

Мене лякає задоволена усмішка незнайомця. Він нахиляється ближче до мене і стукає у вікно. Водій усе розуміє і йде до свого місця.

– Я не відпущу тебе, попелюшко, – шепоче біля вуха. – Май на увазі. 

– Не відпускай, – кажу, зібравши докупи всю свою впевненість, а тоді сама тягнусь за поцілунком.