1.2.

— Горда, значить? — криво всміхнувся Максим, не відриваючи погляду від дороги.

Аліна тихо хмикнула.

— Ні, не горда. Просто маю голову на плечах.
І ще дещо… я добре знаю, що вам, чоловікам, довіряти не можна. Все, що ви вмієте — це красиво брехати. У вас язик, як помело.

Він ледь підняв брову.

— Невдалий досвід? 

— Не мій, — коротко відповіла вона. — Але урок засвоєний ідеально.

Максим тихо видихнув, ніби це його навіть трохи розважило.

— Знаєш, а ми з тобою, виявляється, схожі, Аліно.
Я приблизно так само думаю про жінок.

Вона повернула голову.

— Серйозно?

— Майже кожна з вас хоче лише комфорту, стабільності… і багато красивого життя зверху.
А от почуття, довіра, тепло — це вже опція, не обов’язкова.

Аліна примружила очі.

— Не всі однакові.
Іноді трапляються й достойні люди.

Максим нарешті перевів погляд на неї.

Довгий. Уважний.
Ніби намагався розгледіти щось глибше, ніж вона дозволяла показати.

— От саме тому, — тихо сказав він, — я й хочу познайомитися з тобою ближче.

Аліна напружилась. Її плечі втиснулися в спинку сидіння.

— Навіщо?

— Ти цікава.
Красива.
І мислиш не так, як інші. Ти не лялька. 

Вона ледь усміхнулась, але в цій усмішці не було тепла.

— А мені зараз не до експериментів. І точно не до побачень.

— Я й не кликав тебе в ресторан, — спокійно відповів Максим. — Обереш сама час і місце.

Вона фиркнула.

— А якщо я не оберу?

Він на секунду замовк, а потім додав майже байдуже:

— Тоді доведеться знайти тебе самому. Повір, я завжди отримую те що хочу.

Аліна різко повернулась до нього.

— Ви навіть прізвища мого не знаєте.

Куточок його губ знову смикнувся.

— Це питання часу.

— Та ви через годину забудете, що ми взагалі зустрічались, — відрізала вона.

Максим нічого не відповів.

Лише посміхнувся.
Спокійно. Впевнено. Небезпечно.

Машина повільно пригальмувала біля зупинки.

— Мені тут, будь ласка, — сказала Аліна, вже тягнучись до дверей.

Авто зупинилось.

Вона відчинила дверцята, але перед тим, як вийти, на мить завмерла.

— Дякую, — кинула коротко. — Ви справді особливий. Спершу мені хотілося вас прибити, а зараз просто вдячна вам, що не залишили посеред дороги брудну та мокру. І все ж я вам відплатила за холодний душ, пасажирське сидіння доведеться гарненько  почистити. 

— Біжи, Аліно, — тихо сказав Максим. — Рятуй свій світ.

Вона насупилась, але нічого не відповіла.

— Побачимось, — додав він уже майже пошепки.

Аліна вийшла під дощ і різко зачинила дверцята.

— Прощавайте, Максиме, — кинула вона, навіть не обертаючись.

Авто повільно рушило з місця.

Аліна зробила кілька кроків… і раптом відчула дивне, незрозуміле відчуття.

Ніби це ще не кінець, але одразу позбулася цієї думки. Ця зустріч нічого не значить. 

А в машині Максим на мить зупинився на світлофорі, провів пальцем по керму і тихо усміхнувся.

— Не забуду, — пробурмотів сам до себе. — Ти не з тих, кого просто так забувають. Ми обовʼязково зустрінемось і я зрозумію хто ти: подарунок долі чи дешева акторка, яка не здатна зіграти роль святої.