1

Глава 1

Дощ почався раптово. Сильний,  наче літня злива, а на календарі лише перші дні травня. Змінювався не лише світ, а й погода.

Ще хвилину тому небо було важким, але стриманим, а тепер вода лила стіною, ніби хтось на горі вирішив змити цей день повністю. Невже ще комусь хочеться, щоб просто настав новий день, зійшло сонце… і зник неспокій з серця.

Аліна стояла під навісом маленької придорожньої кавʼярні й стискала в руках паперовий стакан з давно холодною кавою. Вона запізнювалася. Знову. Але цього разу їй було байдуже. Бігти проти дощового вітру не було сенсу. 

Телефон у кишені мовчав.
І це мовчання було гіршим за будь-які дзвінки.

— Серйозно?.. — тихо видихнула вона, дивлячись на дорогу.

Жодного автобуса. Жодного таксі. Жодного шансу встигнути.

А потім… звук.

Різкий, глухий, неприємний. 
Колесо, що ковзає по мокрому асфальту.

Чорний автомобіль різко загальмував просто перед нею, розбризкавши воду. Краплі вдарили по її джинсах і куртці.

— Йоханий бабай! Ну це ж треба,  така радість, — пробурмотіла Аліна, витираючи рукавом обличчя. — Просто ідеально. От лише цього мені нині бракувало до повного щастя. 

Дверцята авто неквапливо відчинилися.

З нього вийшов чоловік.

Високий. У темному піджаку, який виглядав  дорожче за всю її місячну зарплату. Темне волосся трохи намокло від дощу, але це не псувало вигляд — навпаки. 

Він виглядав так, ніби дощ мав би обходити його стороною. І не дивно, типовий багатій, — подумала Аліна. 

— Ви не дивитесь по сторонах?  Тут машини їздять якщо ви не помічаєте, — холодно сказав він.

Аліна підняла брову, а потім вкусила себе за щоку, щоб не зірватися на пихатого, як скажена собака. 

— А ви не вмієте гальмувати? Думаєте, якщо дорогий автомобіль, то все можна? Що люди, які чекають автобуса для вас розмальовки яких ви фарбуєте брудом для розваги? 

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного. Аліна з вогняним гнівом у очах, а Максим зі щирим здивуванням. Ніхто й ніколи не дозволяв собі з ним розмовляти таким зневажливим тоном. Усі довкола боялися його, а деякі просто обходили стороною. 

Ні вибачень. Ні ввічливості.
Лише напруга, яка з’являється між абсолютно різними людьми, яких випадково зʼєднав дощ.

— Взагалі-то ви, шановна стояли посеред дороги, — відрізав він.

— Я стояла на тротуарі. Лише на мить визирнула, щоб глянути чи не їде автобус,— спокійно відповіла вона. — Це різні речі. Не моя вина в тому, що ви не звертаєтесь до окуліста. 

Він на мить замовк, ніби оцінюючи її.

А потім… несподівано простягнув руку.

— Максим.

Аліна здивовано подивилась на його долоню, але все ж відповіла:

— Аліна.

Його рука була теплою та мʼякою. І занадто впевненою.

— Вам потрібна допомога? Хочу виправити ситуацію, щоб ви , Аліна змінили свою думку про багатіїв на дорогих автівках— сказав він, але тон звучав так, ніби це не зовсім бажання щире.

— Якщо ви можете зупинити дощ — так. Ну і автобус підженіть, щоб я нарешті поїхала куди мені потрібно.

Куточок його губ ледь помітно смикнувся. Дівчата  з характером та почуттям гумору завжди привертали його увагу, але так рідко траплялися у житті.

— Я можу підвезти. Не проблема… куди скажете поїдемо. Маю ж я якось вибачитись перед вами за свою сліпоту. Обіцяю, що найближчим часом запишуся на огляд до окуліста.

Аліна вагалася. 

Незнайомий чоловік. Дорогий автомобіль. Дощ. Поганий день.

Все кричало: “не треба”. Не шукай, Аліно пригод на пʼяту точку. У тебе без того повно клопоту. 

Але…

— Добре, — сказала вона раніше, ніж встигла передумати.

У салоні було тепло. І тихо. 

Настільки тихо, що було чути, як краплі дощу б’ють по склу.

— Куди? — коротко запитав Максим.

Аліна назвала адресу.

Він кивнув і рушив.

Кілька хвилин вони їхали мовчки.

— Ви завжди підбираєте мокрих та брудних незнайомих людей? — не витримала вона.

— Ні. Тільки тих, котрі дають мені цінні поради.

— Тоді мені пощастило?

— Не знаю, — спокійно відповів він. — Це ще не вирішено.

Вона тихо усміхнулась.

Дивний.

— Ви завжди такий… привітний? — підколола вона.

— А ви завжди така балакуча?

— Лише коли мовчання занадто гучне. Чомусь саме вам мені хочеться сказати більше ніж іншим. 

Цього разу він подивився на неї трохи довше. Глибше, ніби намагався пробратися до самої душі.

І вперше — уважніше.

Ніби намагався зрозуміти, відкрити, розгадати…

— Ви не схожі на тих, хто просить допомоги, — сказав він раптом.

— А ви не схожі на тих, хто її пропонує.

Пауза.

— Можливо, — тихо сказав Максим, — сьогодні особливий виняток.

Аліна подивилась у вікно.

Дощ не вщухав.

І чомусь їй здалося, що цей день ще підкине їй парочку сюрпризів.