Глава 26

Тимур

Я вже який день згадую нашу гонку з Віталієм. Він хоч і заноза, але все ж таки врятував мене. Хлопець спеціально вивів на емоції, бо чудово знав, що поведуся на цю приманку. Як би противно не було це казати, але я в той момент був йому неабияк вдячний. Він дав мені той поштовх, щоб я нарешті не просто сидів, склавши руки, а почав діяти.

Нас завжди порівнювали. То я кращий, то він. Це безупинний потік першості розігрів у нас неабиякий великий стимул та почуття суперечності. 

Перший раз на Петлю мене привів батько Варі. Він хотів просто показати, чим колись дихав. Це було його віддушиною. 

- Колись я дні й ночі міг проводити в автівці й на великій швидкості. — якось сказав батько Валерії.

- Що сталося? 

- Я зустрів свою дружину. Боже, яка вона тоді була. Хоч і зараз вона для мене найпривабливіша жінка на світі, але наша перша зустріч перевернула все моє життя. Вона ніколи не мала милий, ніжний характер, у ній була якась гострота. Коли я зустрів її перший раз, тоді мене вразило, ніби струмом. Я хотів спочатку захистити її, але не міг зрозуміти чому саме так. Я злився, не так на неї, як на себе. Я зробив тоді багато всьо за що шкодую. Тому, хлопчику, якщо ти колись зустрінеш своє кохання, то не роби моїх помилок. Ніколи, чуєш, ніколи не завдавай її болю.

Ще рік тому для мене ці слова були просто нічим, адже я не хотів завдавати її болю. Я не розумію, чому вона така на мене зла, чому завжди тікала. І тому злився на дівчину. Почав ставитися до неї, щоб вона відчула той біль, що і я. Ми дружили, я все життя її кохав, а вона… Проте, коли почув її історію, що трапилася в таборі, тоді все стало на місце. Тоді хотів відразу їй розказати, що я не був монстром, я рятував її, але все зайшло надто далеко. Тепер усе зміниться. Я все виправлю.

Згадуючи, збентежений та стривожений вигляд Варі, коли я взяв її за руку та потяг за собою. Вона довірилася, не втікала, не пручалася. Ось тут я точно зрозумів, що завжди заперечував того, що ясно як день. Я кохав її і тільки вона для мене є важливою. 

Я обернувся та поглянув на неї, коли перетнули фініш. Дівчина була заплакана, стривожена, тому я ніжно взяв за руку. Я знав її страх, знав як ніхто на світі, тому вирішив, що треба боротися. Боротися за нас. Можливо, з мого боку це було егоїстично, але я справді думав за неї. Хотів, щоб вона теж зрозуміла, що ми не діти й ці образи ні до чого. Ми потрібні одне одному.

Зараз я сидів у вітальні та чекав на батьків, коли вони будуть готові. Сьогодні ми їдемо на вечерю до будинку Євгенії. Там ми маємо поговорити, і нарешті я з Євгенія розповімо усе.

Одягнутий я був у чорні джинси, білу футболку «Nike» та тієї же фірми чорні кроси. На руку я одягнув срібний годинник. Я поглянув на годину і помітив, що вже чекаю десять хвилин. 

- Ви ще довго? — нестримано запитав у батьків.

- Уже! — радісно й голосно повідомила мама, яка спускалася в розкішній сукні по сходах.

- Ти дуже красива. 

- Дякую за комплімент, синку. — сказала мама та ніжно провела своєю рукою по моїй щоці.

- Якщо всі готові то думаю нам краще вже виходити. — звернувся стальним голосом батько.

У відповідь він почув німу нашу відповідь, але його тишина завжди влаштовувала. 

Цілу дорогу я себе морально готував до того, що може статися, тому й вирішив їхати на своїй машині, щоб якщо то можна було не бачити дорогою суровий вигляд батька та слухати його нову історію, яка трапилася на роботі. Мені подобалася професія батька, адже рятувати людей — це дуже відповідально й заслуговує поваги, але… Через цю професію я ніколи не відчував ні уваги, ні любові від батька. Навіть підтримки ніякої не було. Через цю професію він так усе навколо ідеалізував, що втратив найголовніше — довіру близьких людей, але сумніваюся, що це хоч колись його засмучувало. Йому було все одно на почуття інших людей. Є він та його принципи, усе інше не мало ніякого значення.

Припаркувавши автомобіль неподалік від головного входу в будинок Євгенії, я вийшов з автівки та привітно усміхнувся матері дівчина, яка вже щаслива зустрічала гостей.

Мене завжди дивувало те, що в таких холодних чоловіків як мій батько та батько Євгенії є такі розважливі, чуйні та розумні жінки. За, що їм так повезло в цьому?

- Добрий вечір. — усміхнено привітався з матір'ю Євгенії.

- І тобі добрий вечір, Тимуре. Бачу, ти швидше за батьків приїхав. 

Вона так щиро усміхалася та пильно вдивлялася в мене, що на хвилину здалося, що вона все знає.

- Вони зараз прибудуть.

- Заходь у будинок. Євгенія ще у своїй кімнаті, але думаю її краще не турбувати, вона спуститься сама.

- Ви праві.

Я зайшов у будинок і відразу в ніс вдарив запах свіжоспечених печеньок, які частенько пекла мама дівчини. Цей аромат шоколаду заполонив цілий будинок. Чомусь цей запах заспокоював. Він придавав будинку затишку та родинного тепла, що було дуже потрібно в цей момент.

- Добрий вечір. — привітався з батьком Євгенії, який вийшов зі свого кабінету. Він був дуже втомлений, напевно мав чергування минулої ночі.

- Я радий, що ти приїхав, Тимуре. — звернувся з усмішкою чоловік та простягнув мені руку в знак привітання. — Проходь, сідай. — Сказав, коли я потиснув його руку у відповідь. — Розказуй про свої перегони.