Глава 24

Тимур

Я стояв біля кабінету Аркадія Михайловича й боявся зайти туди. Я боявся почути, що Валерія все ж таки передумала і захоче змінити партнера.

Я постукав у двері і став чекати відповіді. Опісля, невпевнено схопився за дверну ручку та відчинив двері.

- О, Тимуре, заходь. А ми якраз про тебе говорили. — весело промовив тренер.

Я перевів свій погляд з тренера на дівчину, яка сиділа в кріслі та пильно за мною спостерігала.

- Про що саме говорили? — вирішив перепитати.

- Тобі надзвичайно повезло з твоєю партнеркою. Вона вже розказала мені ваш план тренувань на тиждень. Якщо й справді все вийде, то ви досягнете неабияких висот разом. — радіючи, говорив Аркадій Михайлович.

Мені навіть здалося, що мій здивований вираз обличчя його забавляв. 

«Нарешті знайшлася та, яка поставить його на місце.» — завжди промовляв про себе тренер, коли це стосувалося цієї парочки.

- Чого стоїш? Сідай, Тимуре, сідай. — промовив Аркадій Михайлович і сів у своє крісло.

Він склав руки в замок і нахилився ближче до нас.

- Зараз ідіть на розминку й приступіть до діла. Я спостерігатиму з висоти за вами, знайте. 

Аркадій Михайлович мило усміхався нам та не став чекати нашої відповіді, а відчинив двері й чекав, коли ми покинемо його кабінет. 

- Що ти йому сказала? — запитав у Валерії поки ми йшли коридором.

- Тобі, яка різниця? — різко відповіла та повернула голову у другий бік.

- Ай, справді ніякої. — теж не зміг змовчати та іронічно відповів.

Дівчина різко зупинилася та повернулася до мене, загородивши при цьому мені шлях. Вона пильно стала вдивлятися  у вічі. Від такого пристального погляду аж кров холола.

- Я твою задницю рятую, а ти ще вибрики показуєш. Послухай, Тимуре, я сказала, що хочу залишитися друзями, тож нехай так і буде. Не псуй наші стосунки. Вони на грані. 

Сказавши це, Валерія розвернулася на сто вісімдесят градусів та попрямувала на корт. Дівчина швидко перевзулася та виїхала на дорогу, залишивши мене сам на сам із своїми роздумами.

Я і так знав, що все псую, але її слова просто напросто добили. Мені треба розібратися з усім й по швидше. Почну із фальшивих стосунків з Євгенією.

- Що таке трапилося між вами? Вона пулею втікала від тебе. — промовила Євгенія, яка теж збиралася вже на розминку.

«О, легка на спомин.» — подумки промовив.

- Не твоє діло. — різко промовив.

Мені зараз найменше хотілося, щоб поруч були психологи.

- Як знаєш, я лиш хотіла допомогти. Хочеш пораду? — воно зробила паузу та поглянула на мене. Я навіть не повернув голову в її бік. — Не треба було піддаватися почуттям, коли ти ще не розібрався з цим всім. Тепер вже пізно від них відмовлятися. Ти робиш її боляче.

- Я знаю.

- Мало знати, треба ще розуміти.

Вона доторкнулася мого плеча, у знак підтримки і теж виїхала на розминку.

- Проблеми? — почув я знайомий голос Кості.

- Є таке.

- Слухай, Євгенія правду каже.

- І ти туди ж? — з цікавістю глянув на друга.

Зараз він був щасливий. Його очі світилися і він знову міг нормально міркувати.

- Як Амалія?

- Помирилися. Точніше вона з батьками. Коли Варя виграла чемпіонат, тоді я з Амалією якраз зустрілися і вона запросила від імені своїх батьків мене на вечерю. Я так переживав, що перед тим як зайти в будинок перепитався як кого звати й переконався чи мене Костянтином звуть.

Від його зізнання я пирхнув зі сміху.

- От, тобі смішно, а побув би ти на моєму місці.

- Я ніколи на ньому не буду. — запевнив друга.

- Звісно ж, бо ти з її батьками знайомий з дитинства і вони тебе дуже люблять.

З цим я не міг поспорити. Це була чиста правда. Батьки Варі мене дуже люблять. Найбільше я вдячний її батькові, які в певні періоди замінив мені мого батька. Він наставляла та підтримував мене, поки мій тато пропадав на роботі, на своїх постійних чергуваннях.

Ціле тренування ми були поруч, але таке враження, що по різно. Дівчина навіть старалася не зіштовхнутися зі мною поглядом. Вона була напружена і зла. Кожний випадковий дотик приносив нову хвилю адреналіну.

Заперечувати того, що моя маленька неприємність сильно в’їлася мені під шкіру було б найбільшою помилкою. Я хотів, бажав її так сильно, як тільки це було можливим. 

Я думав, якщо кохаю, то відпустити найкращим буде варіантом. Чув схожу фразу у якомусь фільмі. Але це помилка. Чому, якщо кохаєш, ти повинен відпускати? Я не збирався так просто відступати. Нікому її не віддам, най Майкл знає це.

Проте, мій такий бойовий настрій тривав не довго. Усе закінчилося, коли я побачив на парковці Валерією з Майклом. Вони мило бесідували. Дівчина дивилася своїми красивими великими очима з цікавістю на хлопця. Вона сміялася. Її сміх долинах до моїх вух та ехом віддавався всередині, у душі.