Глава 21

Валерія

Збираючи свої речі в чемодан, я вже уявляла як лечу додому, як заходжу в кімнату і просто лягаю спати. Мені так хотілося трішки відпочити від цього гаміру, але, на жаль чи то на щастя, так не вийде. Після того як прилечу додому, посплю і потрібно буде збиратися на тренування. Мають оголошувати нових партнерів по крику, тож це дуже важлива й водночас інтригуюча подія. Мені кортіло дізнатися з ким я зможу співпрацювати, але в той же час сильно боялася.

Як казала моя тітка Катерина: «Бійся своїх бажань, дитинко.».

Тому я справді сильно переживала, бо інколи бажання перевершували всі мої сподівання. І це не в доброму значені.

- Готова? — запитала сестра, яка вже давненько сидить на канапі та спостерігає за мною, як я все ретельно складаю у валізу.

- Майже. Мені здається, що я щось можу забути.

- Забудь Тимура. — випалила сестра, навіть не подумаючи.

Я здивовано перевела погляд з валізи на свою сестру. Вона просто знизила плечима і далі сиділа в телефоні та щось читала.

- Ти зараз це серйозно? — таки я не хотіла здаватися та закривати цю тему.

- Ну, а що? Варю, у вас не вийде. Ти ж його ненавидиш.

- Без кохання ненависті не буває. — різко відповіла сестрі.

- Не злися, прошу, ти ж й сама знаєш….

- Правильно кажеш, що знаю, тож сама вже давно припинила.

Влада здивовано на мене вирячила очі й відклала поодаль від себе телефон.

- Як?

- Після моєї перемоги у нас ніяк не клеїться розмова, тож цьому є тільки один висновок — ми просто друзі. Хоча він мене так нервує, що й до ворогів не далеко. — усміхнувшись, відповіла на запитання сестри.

Я знаю, що Влада не повірила мої усмішці, яка була занадто награна, але це все, чим я захотіла поділитися. Дякую й на тому, що ніякого допиту не було створено у готелі.

Склавши валізу, я разом із сестрою покинули номер та спустилися на перший поверх, де на нас вже чекали інші. 

- Ви можете йти в таксі-автобус, а я з містером Бейлі ще пройдемося по організаційним питанням. — звернувся до мене, Тимура, Влади та її колег, Аркадій Михайлович.

На це я тільки кивнула головою і ми всі дружно попрямували до автобуса, який вже чекав на нас. Водій виявився дуже привітним, він сам запропонував допомогти погрузити наш багаж. Це не такий був чоловік, як тоді, коли ми тільки-но були прилетіли. Людина була наскільки не привітною, що мені вже хотілося по швидше вийти з автівки й ніколи не зустрічати таких людей. Правда так не вийде. Такі люди завжди зустрічаються в нашому житті й будуть зустрічатися, адже саме вони дають нам дуже цінний досвід.

Вмостившись на своєму місці, я витягнула навушники з кишені свого рюкзака й одразу одягнула їх. У цей момент, не хотілося ні з ким спілкуватися чи слухати когось. Я любила вмикати свій улюблений плей-лист і слухати його, їдучи цілу дорогу. Це була моя терапія від усього, а особливо від засранців, які оточували мене.

Цілу дорогу я мовчала, бо слухала музику. Мені чулося деякі голоса розмови, але змахнувши, головою розуміла, що краще не прислухатися. Я справді хотіла трішки відпочити. Можливо, у цей час здавалося, що я егоїстка. Нехай так воно і буде. Просто зрозуміла, що треба піклуватися більше за свої бажання, ніж за бажання інших. Хтось оцінить старання, а хтось не згадає чи навіть дорікне.

Сівши на своє місце в літаку, я відразу поглянула у вікно. Завжди вибирала такі місця, щоб бачила світло. Мій найбільший страх — закрите приміщення. Мені треба бачити світ, щоб хоч трішки відчувати себе в безпеці. Збоку мене я думала, що сяде сестра, але цього разу помилилася. Поруч зі мною, на крісло, опустив свою потужну статуру Тимур. Чомусь зараз хлопець навіть якось небезпечно виглядав. Довго не думаючи, я тільки хмикнула та відвернула голову до вікна.

Поки ми летіли, я слухала музику в навушниках та читала улюблену книгу, сама вона мене заспокоювала в багатьох стресових ситуаціях, а особливо в такій, як закрите приміщення. Коли вирішила відірвати свій погляд від читання, тоді по тілі пробігли сироти від пристального погляду. Я добре знала кому він належить. Тільки похитавши головою, хотіла вже взятися знову до чтива, але мені таки ніяк не давав спокою такий пристальний погляд хлопця.

- Що? — здійнявши брови догори, поглянула на Тимура.

Він мовчав. Знову. Як завжди.

- Просто… Неважливо.

- Ні, раз почав говорити, то договорюй.

Пауза…

- Я просто думаю як комусь повезе з такою партнеркою. 

І як це мені розуміти? 

Я вирячила на нього свої очі й стала чекати пояснень. 

- Ти уявляєш, як комусь доведеться поруч з тобою… — він зупинився, шукав потрібні слова. — Забудь.

- Ти щось знаєш?

- Забудь, мені не потрібно було гово…

- Ти щось знаєш, Тимуре? — більш агресивно перепитала.

Ми довго пропалювали одне одного поглядом, поки Тимур першим не здався та не відвів погляд до проходу, де йшли люди.