Глава 15

Тимур

Я підʼїжджаю до Евгенії та прошу дівчину відійти зі мною. 

- Навіщо? — вона гордо задирає голову догори та дивиться з якимось викликом на мене.

- Ти давно хотіла поговорити, отже, час настав. – уже починав чомусь злитися сильніше. Це все Валерія. Вона вміє вивести мене із себе. Ще й за Майкла чомусь ляпнув.

- Я і так знаю. 

- Що ти знаєш?! — вона починала мене вже дуже сильно злити і з кожною хвилиною я відчував сильне роздратування.

- Можемо розійтися? Справді, давай порвемо вже. Не будемо більше одне одного мучити.

- Поговоримо спокійно після того як переодягнуся. Чекай мене біля машини. – наказав дівчині.

- Добре. — вона вимучено зітхнула та попрямувала геть з павільйону.

Мені довелося піднятися по сходах до роздягальні та переодягнутися. По дорозі мене перестрів Костя, який був засмучений.

- Що трапилося, бро? — запитав у друга, коли зупинив його.

- Амалія…

- Що таке? — схвильовано запитав.

- Вона хоче зараз взяти тайм-аут. А мене просить зрозуміти. Уяви?

Друг сперся на стіну, а потім зʼїхав вниз по ній. Це його добило остаточно. Костя з Амалією зустрічаються понад пʼять років. Цей час вони завжди одне одного підтримували, любили, багато часу проводили разом. Друзі майже не сварилися, завжди шукали та знаходили компроміси, але зараз… Останні два місяці вони самі не свої. Або дівчина нічого не говорить, закрита, або Костя починає гарчати ні з того ні з чого. Хоч Амалія не є учасником клубу «Крик», але вона повноправний вболівальник. Дівчина була майже на всіх змаганнях за ці роки. Завжди підтримувала нас, допомагала. Амалія настільки добродушна особа, що хтось їй дав прізвисько «конвалія». Дуже спокійна, ніжна особа, як і рослина. Проте, вона буває отруйна, особливо зараз. Не до нас, не до оточуючих, а до близьких. Маю на увазі до Кості. Друг не розуміє, що трапилося, але сподіваюся, що все внормується. Адже далі закохані одне в одного, але…. 

Так, ми чомусь останнім часом усі не подарунки. Усі, як на голках. 

Особливо усе зіграло, коли дізналися про зміну партнерів. Це стало ударом, сильним ударом по кожному гравцю. Запитаєте, чому це так важливо, адже кожний сильний й поодинці? Проте, я тут не згідний. Так, кожний з нас має гарні бали й поодинці, але найчастіше «Крик» проходиться у парах. Дуже рідко змагання проводять для кожного учасника, проте зараз хочу це виправляти. 

На такі змагання через два місяці поїде Валерія. Буде представляти Україну в Європі. Якщо дівчина здобуде перше місце, то піде на світовий рівень. Там підготовка зовсім інша. Тоді вона буде тренуватися більше, ніж спати, їсти і відпочивати заразом. Вона хоче цього, я бачив це в її очах. Коли вона огризається, то з такою легкістю. Це означає, що Валерія знову стало їжачком, який має захист – свої голочки і їй вже не так страшно. Вона готова знову через це все проходити. Для дівчини це важливо.

- Костю… – покликав я друга, який поклав свою голову на коліна.

- Бро, я не знаю. От, чесно. Я кохаю дівчину вже більше п’яти років. Навіть ні на кого мені не хочеться дивитися. Марю тільки Амалією. Для мене більше нікого не існує. Хотів освідчитися десь скоро, а тут… – перший раз я побачив друга аж в такому розпачі.

- Ти розмовляв з нею? Тобто питав щось, розпитував?

- Я питав. Я кричав. Я біг за нею. Я благав подумати, не роботи з гарячу нічого.

- А Амалія, що?

- Що, що? Нічого. Сказала тільки це: «Пробач, я тебе прошу це через деякі причини. Зрозумій і довірся мені, будь ласка. Я просто не хочу тебе втратити.» – промовила це і сіла в автівку зі своїм водієм.

Амалія у нас дуже багата дівчина. Її батько співпрацює з великою компанією з США. Виробляють туфлі. Звісно, коли батьки Амалії дізналися, що вона закохалася тай ще почала зустрічатися з Костянтином, то не дуже зраділи. Якби там не було, але він нижчий рангом, від її сім’ї.

- Думаєш, що на це вплинули батьки?

- Думаю? – друг пирхнув із злості. – Я знаю, але не можу на це вплинути. Якби там не було, але вони бажають щастя для доньки. Такий зять для них не є потіхою, на жаль.

- Бро, довірся своєму коханні. Повір, що буде все добре, якось все налагодиться.

- Дякую.

- Вставай і йди на тренування. Тренери чекають вже. – друг в знак згоди тільки хитнув головою і встав з підлоги.

- А ти? – здивовано запитав друг.

- Я на сьогодні все. Аркадій Михайлович знає.

Мені не хотілося йти. Бачити такого друга, було складно, але мене чекала Євгенія та ще розмова з нею попереду. Щось зараз таке враження, ніби в житті кожного з нас настала чорна смуга. Хочеться вже щоб прийшла біла, хочеться побачите те світло в кінці тунелю.

Проходячи мимо тієї траси, де їздила Валерія, я боковим поглядом помітив усмішку. Щиру, світлу, ніжну, безтурботну. На секунду мене повернуло в ті часи, коли ми були дітьми. Ми грали в гру, де потрібно одному ловити когось та передавати свій титул. У квача грали. Я біг за моєю маленькою неприємністю і не міг відвести від неї погляду. Легкий вітерець піднімав її пасма волосся, обличчя світилося від сонячних променів, а дзвінкий голосочок від сміху лунав на метри і оживляв усе навкруги. Цим я милувався не довго. Усе закінчилося після одного випадку. Потрібно буде її розпитати про те й чому вона тоді так образилася.