Глава 14

Валерія

- Забій у вас сильний. Я вам охолодив шкіру для початку і зараз зафіксую фіксуючою повʼязкою і все обійдеться. Просто зараз ніякого навантаження на руку. — спокійним тоном говорив пан Ігор.

Пан Ігор є нашим лікарем. Він завжди є на базі, інколи до нього доводилося йти на день декілька раз. Тому після останнього такого випадку, пан Ігор вирішив сидіти на трибунах, у низу, та спостерігати за процесом і коли потрібно бігти на допомогу, а не коли покличе його медсестра-помічниця.

Коли Тимур завів мене у медпункт, тоді побачили за столом медсестру. Вона спокійно собі сиділа та заповнювала бланки чи то просто якісь папери. Одразу жінка зірвалася з місця та поспішила до нас.

- Він у вас дуже турботливий. Хлопець так ніжно піклується. Ех, не хлопець, а мрія. – медсестра мрійливо собі пробубніла під ніс, коли Тимур покинув кімнату, але кожне слово я добре чула. Мені стало якось не по собі від цього.

- Він не мій хлопець. — різко промовила та опустила голову, при цьому потирала рукою, другу руку, яка волала від біль.

«І чому всі думають, що він такий милий та ніжний. Ледь не пухнастим його називають. Нервують цим. Він ж взагалі не такий. По крайній мірі до мене. То ігнорує, то витирає мої сльози, то кричить на мене, зриває свою злість. Що з цим хлопцем, я взагалі навіть уявлення не маю.» — подумки про себе подумала.

Коли я вже вийшла з медпункту, тоді зрозуміла, що я сама. Ніхто мене не чекає, а точніше мій принц, який заполонив серце медсестри, теж не стоїть під дверима. Чому змився кудись? Чому не дочекався? Мене злить все. Тимур вміє тільки вивести на емоції і втікти. Чому до кінця його ніколи не має? 

- Лєро, як ти? – захеканий підбіг Михайло. Друг схвильовано оглядів мене та зупинився на руці, де була фіксуюча пов’язка.

- Добре. – я щиро усміхнулася, на що друг дуже сильно здивувався.

- Тимур… – Михайло щось хотів сказати, але я зупинила його, піднявши руку вверх.

- Я не хочу зараз про нього говорити. Михайло, йди до Олі. Подруга чекає на тебе. Я піду до Аркадія Михайловича, бо хочу поговорити.

- Лєро, поговори зі мною. Тільки хвилину.

- Якщо це про Тимура, то, будь ласка, навіть не пробуй. Не хочу нічого чути і тобі хоть щось розповідати.

Я промовила і швидко пішла геть. Знала, що друг зможе мене зупинити.

Проходячи холодним коридором, відчула, що й аж сироти виступили на шкірі. Чомусь зараз стало не по собі. Знаєте, ніби потрапила у фільм жахів. Білі стіни, мигаюче світло. Бр… Йшовши до кабінету тренера, усвідомлювала, що буде розмова. Я бачу вже не перше тренування, що тренер сам не свій. Знаєте, а цей момент вже я якось бачила. Дежавю….

Підійшовши до дверей, я постукала та стала чекати відповіді. Нічого… Знову постукала і глухо. Відчинила двері та зайшла в середину. Нікого нема. Кабінет постує. Якось тренер мені розповів, що скоро настане день і йому знайдуть заміну. У той час на його очі накочувалися сльози, але він навіть голову не схилив. Він собі спокійно сидів і дивився в далечінь.

«Коли настане час, я вимушений буду покинуте це. Так, так, дитинко, скоро настане час, але перед цим я дуже хочу, щоб моя найстаранніша спортсменка досягла висот. Тоді, якщо, то зможеш мене забрати у верхи, та заявити, хто ж твій тренер.»

На ці слова я тільки щиро усміхнулася і сказала, що точно заявлю, що моїм тренером з дитинства був Аркадій Михайлович, який вірив у мене більше за всіх і знав, що колись я точно зможу підкорити Європу, а може й світ. Хоча це тільки в моїх мріях. Звісно в мене є задатки, але в цьому плані завжди шукаю в собі якісь недоліки. Я дуже багато тренуюся, навіть кожного дня по декілька годин, а інколи не з’їжджаю з дороги, щоб завжди відчувати під колесами асфальт чи якесь покриття.

Підходжу до віконця звідки видно павільйон і бачу новеньку трасу, на якій я так мало пробувала кататися. Придивляючись, бачу Аркадія Михайловича, який пильно стежить за тим, хто випробовує трасу. Підскочивши на місці від радості, я помчала щодуху до тренера.

- Чую, що хтось летить до нас. – піднімаючи голову, бачу тренера, який дивиться на мене та сміється. Його очі сповнені ніжностю в цей момент, ніби дідусь дивиться на внучку.

- То я. – усміхаюся, мов дитина, яка отримала бажане морозово.

- Хочеш покататися? 

- Дуже. Мені мало було в ті рази. – очі вдвічі збільшуються в розморі від бажання знову опинитися на кросі.

- Що з рукою? – стурбовано запитує тренер і в цей момент нас перериває голос хлопця, який катається на трасі, але чомусь вирішив зупинитися.

- Вона зачепилася за поріг. 

Я повернула голову в його бік та спробувала спопелити його, але де ж там. Хлопець, мов фенікс перероджується з попелу знову. У відповідь Тимур тільки знизив плечима і далі собі поїхав кататися. 

- Ну, ні, красунчику, більше ти в мене так не підеш з недомовленністю. — на жаль, я пізніше зрозуміла, що промовила це вголос і тренер звісно це чув. Реакція Аркадія Михайловича мене ніскілечки не здивувала. Чоловік просто посміявся і став спостерігати за подальшими моїми діями.

Я побігла в роздягальню та захопила свої ролики. Мені настільки хотілося показати свою майстерність Тимуру, щоб він знав, що я більше не мала дитина, як він часто повторює.