Глава 13

Валерія

- Олю, — звернулася, захекана до подруги. Я так швидко мчала від Тимура й Майкла, що не дивилася під ноги. Нечайно перечепилася за поріг і сильно впала. Я вдарилася сильно рукою до підлоги та впала на правий бік.

- Ти не забилася? — запитала подруга, яка схвильована підбігла до мене.

- Бачиш, зате я тебе хоч трішки відволікла. — усміхаючись, мовила, хоч відчувала, що мене дуже болить вже бік і рука. Гарно в мене день починається, боюся уявити, що ж буде далі.

- Краще б ти просто поговорила зі мною, такий спосіб мені не підходить. – Оля постаралася усміхнутися, але ця ситуація не дуже придавала подрузі натхнення, хоч трішки ворухнути кутиками своїх губ.

Подруга простягнула мені руку і я схопилася другою, щоб все ж таки встати. Не гоже валятися на підлозі. Тим паче, що зараз можуть десь пройти хлопці, які як вороги дивилися одне на одного.

- Йдемо десь поговоримо, я тобі щось теж розповім зараз. – звернулася до подруги, яка чомусь відразу почала витати у своїх думках.

- Зможеш йти? Нічого не болить? 

- Олю, не будь лікарем, я ж не мала дитина. – відразу почала виправдовуватися, що нічого не болить. Звісно ж рука боліла, але хочу її перевірити вже після нашої розмови.

- Ага, поговори мені тут. Хто недавно травмувався? Пригадаєш мені?

- Кепкуєш з мене? – сміючись запитала. Я не хотіла сваритися з Олею, тому кращим варіантом було перевести в жарт. Тим паче, що вона дуже переживає перед своїм виступом і тому трішки агресивно запитує. 

- Ні, правду кажу. Інколи ти як дитина, за тобою потрібно дивитися у два ока.

Я спопелила її своїм поглядом так, що подруга ледь сама не зачепилась за поріг.

- Хто тут по наставляв скільки порогів?!

Після ми двоє розсміялися і пішли в кімнату, яка знаходиться на четвертому поверсі. Звідки чудово видно наш павільйон і там майже нікого нема. Там знаходиться тільки інвентар та кімната прибиральниць, які зараз собі обідають.

- Смачного вам, пані Насте та пані Маріє. – одночасно звернулися ми до прибиральниць, які поїдали смачні бутерброди та пили чай.

- Дякуємо. – в унісон відповіли. 

- Будете? Пригощайтеся. – запропонувала пані Марія.

- А я чайок зроблю вам. – додала пані Настя.

- Дякуємо звісно, але ми якось іншим разом. – сказала я.

Пригадую, що колись ми прибігали сюди між переривами тренувань і нас трішки підгодовлювали. А тренер як помітить і нас посварить і декілька слів скаже нашим прибиральницям. Але ми знали, що все одно зможемо прибігти до цієї кімнати, де нас погодують. Про це знали і пані Марія та пані Настя, і звісно ж Аркадій Михайлович.

- Зараз у нас важливі справи. Потрібно дещо обговорити перед початком змагань. – додала подруга, яка дуже поспішала та підганяла й мене.

- Ох, ця молодь. — ніжно усміхається пані Настя та починає їсти свій бутерброд.

Ми швиденько прошмигнули декілька дверей та зупинилися біля вікна. Сівши на підвіконня, ми собі зручно вмостилися та стали обговорювати усе.

Оля за цей час розповіла мені все те, що їй вчора записав у голосовому Михайло. Від таких новин у мене ледь щелепа не відпала. Подруга багато чого пропустила в повідомленні. І, можливо, це й добре, бо якби я таке прочитала на роботі в матері, то б не змогла вже там бути і мчала якнайшвидше в павільйон.

- Я вражена — це нічого не сказати. — промовила до подруги після всього, що почула.

- А я про що тобі й писала. Ти уявляєш, які в мене були очі, коли це все слухала? А Міша такий собі спокійний йшов з магазину та захотів мені це розповісти, потримати інтригу.

- Він останнім часом сам не свій якийсь. І те, що він розмовляв не тільки з тренером, а й з спонсорами, мене дуже тривожить. Він щось задумав, але мовчить. Нехай це буде щось добре, бо інакше поплатиться не тільки Михайло, а й всі ми.

- Та не думаю, що щось серйозне. — знизила плечима подруга. Вона відразу змінилася в настрої і мені довелося змінювати тему, щоб підготувати її до виступу.

- Я пригадую як три роки тому хтось мені промовив цінні слова, які звучать в мене у голові зараз. — я опустила голову додолу, щоб не було помітно мої сльози, які навернулися. — «Я знаю, Лєро, що ти зараз дуже хвилюєшся ще й в тебе була недавно травмована нога, але не про це. Знаю, що в тебе все вийде. Зараз вийдеш на крос і забудеш про все на світі. Є ти і дорога з перешкодами. У тебе навіть на хвилину не має бути вагань таких, що ти якось провалишся чи не прийдеш остання. Ти справишся. Знай, що я буду чекати на фініші й чекати від тебе тільки першості. — Мені потрібно було на хвилинку замовкнути, щоб стримати сльози, які вже хотіли котитися по щокам. — Тому, або ти побʼєш рекорд, або я тебе побʼю.» 

Я підняла погляд на Олю, яка витирала сльози зі своїх щічок. Ці слова сказала мені подруга, коли мені нічого не хотілося. Я не мала сил їхати на ці змагання, а тим паче побивати якісь рекорди, займати першість. Це було перший раз, що довелося виступати самій, а не в парі. Тоді було хвилююче й не звично мені. Тому ці слова стали підґрунтям того, що потрібно вірити у свої сили ще більше, ніж вірять в те оточуючі.