Глава 9

Тимур

Я взагалі цього року не хотів зустрічати Новий рік. Костя запрошував на вечірку, Євгенія — на квартиру, але я не рвався, просто всім відмовив.

- Бро, ти, що вдома будеш сидіти в Новий рік? — запитав мене Богдан.

Богдан — це друг мій. З ним ми познайомилися на змаганнях з баскетболу. Наші команди змагалися за кубок та звання чемпіонів України. Боротьба була запекла, але команда друга виявилася сильнішою. Відтоді якось і здружилися. Зараз Богдан працює в охоронній фірмі, тобто агентом і тілоохоронцем в одній особі. Проживає в столиці, але дуже хоче перебратися в наше місто, каже якщо зʼявиться якесь діло тут, то відразу відгукнеться на нього.

- Напевно. Хочу трішки відпочити.

- Бро, ти серйозно? Відпочинеш в інший день, а сьогодні йди, веселися. — друг починав вже злитися, я добре знав цей тон. 

Нашу розмову перервала моя мати, яка постукала у двері та попросила дозволу увійти. На що я тільки вигукнув, що можна.

- Синку, якщо в тебе нема ніяких планів, то збирайся.

- Куди це? — здивовано запитав маму, яка в хорошому гуморі уже йшла чепуритися.

- До Клименків зустрічати Новий рік. Уявляєш ще й приїхали тітка і дядько Валерії і її сестер.

- І чому ти радієш?

- Бо ти зможеш хоч трішки поладнати з дівчам. І якщо ти знову бодай на хвилину її ображеш, то дозволю батькові Лєри трішки дати тобі прочухана.

- А чому тільки Клименкові? — втрутився у розмову батько, який щойно повернувся з роботи. 

Працювати лікарем досить виснажливо як і для нього, так і для нас. Навіть не знаю як за ці роки батьки змогли зберегти такі чудові та трепетні відносини між собою. Батько настільки довго пропадає на роботі, що я й забував, що маю тата. Коли було потрібно, його ніколи не було. Можливо, це й дало поштовх до того, що я прикипів до пана Давида, який часто кликав мене з собою, щоб допомагав лагодити машини. Батько Валерії працює автомеханіком. Саме через нього та його заохочення почав займатися спочатку роликовим спортом, а тепер трішки перейшов на автогонки. Хоч батьки й переживають, але не можуть мене зупинити. Пан Данило колись був великим гонщиком, але через сильну аварію, яка трапилася на маршруті, чоловік отримав складну травму. Хоч зараз він їздить автомобілем, але для нього це є досить складно, тому пані Олександра та Агнеса склали на права, щоб частіше бути за кермом.

- Ти ж знаєш як син до нього привʼязаний. — сказала мати.

- Знаю. Синку, як пройшов твій день? — запитав батько. Він завжди старався якось більше зі мною спілкуватися. Я бачив старання і підтримував його, але сьогодні мене турбувало дещо інше.

- Я тут стою і чекаю відповіді. — чітко промовив та, схрестивши руки на грудях, чекав відповіді.

- Ти мене щось запитував?

І справді, я не ставив ніякого запитання, але мама й так зрозуміла й без слів, що саме я хотів запитати.

- Поговориш з Валерією і її сестрами, розвієшся і нарешті зможете поладнати. 

Мама навіть сплеснула руками в знак радості, що я поладнала нарешті з Валерією, але я б на її місці так не радів. Ми зовсім різні. Ще й через якісь перепони не можемо ніяк поладнати.

Коли ми зібралися, нарешті вийшли вже з дому та пішли в гості до сімʼї Клименків. Нас радо зустрів пан Данило. Він ніби стояв біля дверей і чекав нашого приходу. А, можливо, його дружина так заставила зробити? Усе можливо, дивлячись на те, що вони трішки чудні бувають. Хоча, хто з сімейних пар не дивний? Усі вони бувають курйозні по-своєму.

- Проходьте у вітальню. — запрошував нас батько Лєри.

- А Олександра на кухні разом з Катериною? — запитала моя мати. Їй так кортіло вже з ними погомоніти, що жінка навіть відповіді не дочекалася пана Данила, а відразу полетіла на кухню, звідки були відразу чутні радісні нотки.

- Жінки. — одночасно сказали тати і попрямували у вітальню.

Я залишився сам на сам із собою. Мені чомусь було лячно заходити всередину та зустрічатися з Валерією. Страшно знову побачити ненависть дівчини, або ж пасивну агресію.

- Чому ти тут стоїш? — запитала мене Діана, яка повільно спускалася сходами вниз.

- Ми лиш прийшли, тому так.

- Ясно. Якщо що, то Лєра зараз у своїй кімнаті, так що будь спокійним. — вона завжди мене підколювала і цього разу був не винятком. Чомусь старша сестра Валерії думає, що я до нестями закоханий і водночас боюся дівчину. Хоч в чомусь є і правда, але ж не потрібно це всім знати.

- Дякую. — усе, що зміг вимовити з себе.

- Куди будеш йти? На другий поверх? — якось дуже дивно запитувала мене Діана і при цьому із якимось захопленням спостерігала за моєю мімікою.

- Навіщо? 

- Ти би побачив Лєру…

Дівчина сказала це і попрямувала до вітальні вітатися з моїм батьком. І що це таке тільки що було?

Я вирішив не гаяти часу та піти у ванну кімнату, щоб помити руки. Коли повертався назад почув гучний біг. До мене летіла щодуху Елі. Вона була така радісна, що ледь мене з ніг не збила. Собака так бігла, ніби за нею стая вовків гналася, але коли підняв голову і побачив хто гнався, то ледь не зблід. Переді мною стояв розлючений мамонт. Валерія була дуже зла, вона з очей, ніби пускала блискавки. Я не міг зрозуміти, що саме її так розлютило. Те, що я в її домі чи те, що Елі тримала в зубах якусь футболку. Скоріше за все друге, бо якщо виявиться перше, то мені краще вже вшиватися звідси.