Глава 7

Валерія 

Тиждень потому

Сьогодні був досить таки похмурий день. Наше містечко так добряче засніжило. На дорогах та тротуарах було надто слизько, щоб хоч якось пересуватися по дворі. 

- Я хотіла навчитися кататися на ковзанах, але не так собі уявляла. — промовила Оля. 

Подруга мріяла піти на каток і завжди мене запрошувала, але я чомусь боялася цього. І не дивуйтеся, що на роликах можу кататися, а на коньках — боюся.

- А я не хотіла і навіщо мені це? 

- Ой, лови мене! — крикнула Оля. 

Я так злякалася за неї, що відразу потягнулася до подруги і сама ж впала. У голові промайнуло багато нецензурних слів, але, стримавшись, тільки втомлено поглянула на небо.

- Хтось вже й на своїх двох не може встояти? – почала насміхатися Діана. 

Моя сестра часто ходила на каток, і саме це зараз додавало їй хоч трішки впевненості. Вона вправно оминала всі перешкоди й спокійно йшла собі куди їй потрібно.

Сестра сьогодні була в настрої, бо нарешті розібралася з тією Ангеліною, яка вкрала Діанені рухи на свою постановку. Ту дівчину виключили з конкурсу, бо завдяки Владі знайшли хто саме зазняв їх, тобто залишили приховану камеру в студії.

- Як ти її терпиш? – запитала Оля. Вона простягнула свою руку, щоб допомогти мені піднятися.

- Вона моя сестра. І я її люблю, а не терплю. Не спорю, що в неї кепський характер. Завжди Влада з Діаною свариться, але обидві знають, що близькі люди і люблять одна одну.

- Ви справді якісь на диво дружні. – промовила з якоюсь завістю подруга. – А я із своєю зовсім далекі. У Наді своє життя і вона крім нього ні чим не цікавиться. Якщо навіть помічає мене, то одразу має якісь претензії.

- Можливо проблема в тому, що ви ніколи не розмовляєте?

Подруга зупинилися та почала обмірковувати щось собі в голові. Мені навіть здалося, що вона зависла на декілька хвилин.

- Олю? – я легенько доторкнулася до її плеча і подруга аж здригнулася.

- І справді. Ми з нею ніколи не говоримо. Якщо є якісь проблеми, то лиш кажемо: "відчепися" і зачиняємося у своїх кімнатах.

- Просто потрібно спробувати щось змінити, бо як там не було, але ви ж рідні люди.

- Можливо, тобі було краще поступати на психолога, а не йти в математичний? – сміючись, запитала подруга.

- Можливо й треба було. – так само у жартівливій формі відповіла.

Сьогодні ми прийшли в манеж більше для того, щоб спостерігати, ніж тренуватися. Моя нога вже за цей тиждень повність відновилася і вже зовсім не боліла. Я хотіла знову кататися на роликах, проходити нову смугу перешкод та випробовувати нові трюки, але зараз це не можливе, на даний момент. Час від часу розуміла, що потрібно цей етап пройти, але боялася. Дивитися як хлопці з вищої ліги змагаються, показують свої навики, звучало дуже навіть привабливо, але мене зупиняло одне. ТИМУР. Цілий тиждень він навіть в мій бік не глянув. Я пробувала хоч якось залагодити свою провину, бо зрозуміла, що з мого боку то було грубо, але потім себе зупиняла. Я ж нічого такого не зробила. Тому так і не підходила до Тимура за цілий тиждень. 

- Подивися на цю парочку. – сказала подруга і я послідувала поглядом за її рукою.

Там я побачила Тимура, який стояв немовби непорушна стіна та слухав, що йому розповідала Євгенія. Його дівчина розмовляла про щось дуже цікаве для самої неї, але не для цього блакитноокого красунчика. От, знову назвала його красунчиком. Потрібно припиняти Тимура так називати подумки, бо ще так і вголос колись бовтну.

- Милі. — на видиху сказала та пішла в кімнату, щоб поскладати свої речі.

По дорозі вирішила зайти до Аркадія Михайловича. Подруга відстала від мене, напевно з кимось залишилася говорити або ж наткнулася на Михайла.

- Можна? — запитала, коли побачила відчинені двері до кабінету тренера. Чоловік сидів на кріслі та просто дивився у вікно. З вікна відкривався вид на повноцінний манеж. Знаєте побачити з боку людину, яка дивиться на свою роботу, яка триває ціле її життя, досить незвично, але якось зігріває душу від розуміння.

- О, Валеріє, проходь. Щось трапилося?

- Ні, ні, що ви. Я хотіла запитати як ви? — запитала, сідаючи у крісло, що знаходиться навпроти столу тренера.

- Це все? — здивовано запитав Аркадій Михайлович. — Упевнений, що ти ще щось хочеш запитати, бачу по-твоєму обличчю.

- Ви добре мене знаєте, Аркадію Михайловичу. Спершу дайте відповідь на моє запитання, а потім вам розкажу.

- Хіх, хітрюга. — тренер ніжно усміхнувся мені та помахав вказівним пальцем, ніби сварить мене. — Добре, правда зараз, коли йде відбір та перебір ліг трішки не по собі. Переживаю за всіх. Моя дружина каже, що як далі так піде, тоді мені краще покинути роботу. А я, ну як маю її покинути, якщо присвятив усе своє життя тренуванням спортсменів?

- Вони справляться, не переживайте.

- Якби вони вірили в себе так, як віриш ти, то б давно отримали багато нагород, але це так не працює. Постійно має бути якась мотивація. У тебе вона є. Ніхто не знає яка вона, але ж є. У більшості натхнення не вистачає та сил, тому й результатів нема таких гарних. А від мене постійно вимагають тільки нікому не потрібних нагород, медалів. — чоловік важко зітхнув та потер свої скроні.