Глава 6

Валерія 

- Якого ти сюди приперся! — люто промивила.

Я настільки не хотіла бачити зараз Тимура, що ладна була той торт перевернути йому на голову та почати сміятися з нього, але мама віднесла його на кухню. Переборовши своє велике бажання, стряхнула головою та гнівно поставила пульт на столик.

- Чого мовчиш? Нема, що сказати? Звісно ж, коли треба щось промовити приємне та підбадьорююче, то ти киваєш пʼятами.

Я спостерігала за реакцією хлопця. З кожним словом ніби добивала його. Мені стало якось не по собі від цього. Можливо, я перегнула лінію? Треба було мʼякше? Я довго коперсалася у своїй голові та старалася найти відповідь, але одне слово Тимура заставило мене завмерти та забути про те, що думала.

- Вибач. — на видиху промовив хлопець.

Я здивовано поглянула на хлопця, який сидів неподалік від мене і вирішив пересісти ближче. Дивлячись у його очі, які нагадували аквамарини, поступово відчувала себе дурепою, яка з нічого накинулася на бідного Тимура. Зараза, завжди так себе поводить. Знає ж добре, що я відчуваю зараз.

- Проїхали. — вийшло сказати не дуже впевнено, адже рука хлопця лягла на мою ногу і в цей момент немовби струм пройшов через усе моє тіло.

- Болить сильно? — стурбовано почав оглядати мою ногу.

- Ні.

Відповіла занадто різко, але що ще мені довелося робити? Він ніжно проводив подушечками пальців по моїй шкірі, яка починала вкриватися сиротами. У цей час я сиділа непорушно, ніби завмерла в очікуванні продовження.

«Ні, так далі діло не піде. Ану ж бо зберися, Валеріє.» — подумки почала промовляти до себе, але де ж там. 

Мої щоки починали покриватися румʼянцем і потрібно було щось з цим робити. Першим, що спало на думки, то я чомусь і сказала вголос.

- Допоможи встати, мені потрібно до вбиральні. 

Хлопець на це тільки кивнув та простягнув свою руку, щоб допомогти. Коли я поклала свою ручку в його, тоді Тимур одним ривком підняв мене з дивану. Я притулилася до грудей хлопця і одразу відчула свіжий аромат його парфума.

- Такий приємний аромат.

Я перше сказала, ніж подумала про це. І чомусь заговорила вголос. Йой, зупиніть мій довгий язик, бо зараз ще щось бовкну.

- Відпусти. – промовала, щоб хоч якось змінити тему.

- Ти сама не дійдеш. – ствердно проговорив хлопець та сильною хваткою тримав мене, щоб часом не втікла.

- Дійду, не маленька ж, справлюся. 

От, не знаю чому, але завжди хочеться зробити йому наперекір. Хоч, просто мені подобається Тимура дражнити. Ви би бачили очі хлопця, тоді б також хотіли дратувати такого красунчика.

Коли увійшла у ванну кімнату, зачинила двері й відразу вирішила вмитися. Щось у кімнаті мені стало якось жаркувато. І навіть думати боялася через що саме.

Почувши розмову неподалік, вирішила вже вийти. Зробила глибокий вдих та видих і потягнула за ручку дверей. Поблизу стояв Тимур і про щось весело розмовляв з Діаною. Мене це спочатку роздратувало, але довелося постаратися не подати вигляду, що це зачепило. Ще з дитинства вони гарно ладнали, і ніколи не розуміла чому сестра не помічала який він є насправді. Чи, можливо, Тимур так поводився лиш зі мною? Так по-особливому…

- Варю, як твоя нога? — стурбовано запитала сестра й відразу направилася до мене.

- Усе добре, думаю, що за декілька днів зможу знову кататися на роликах.

- Думаєш? — запитав Тимур, при цьому ще зігнув запитально брову.

«От, хто тебе просив вставляти своїх п’ять копійок у нашу розмову?» — усім своїм виглядом постаралася показати хлопцеві, що краще йому мовчати, але в нього були на це свої плани.

- Чому такі очі великі зробила? Лікар провіряв ногу?

- А сам як думаєш, розумнику? — чомусь вже від гніву починала шипіти на Тимура. 

«Класно, тепер ще буде дражнити мене тим, що стаю схожою на змію.»

З кожним своїм вчинком я підставляла сама себе все більше і більше, а Тимурові це було до вподоби тільки. Стоїть і усміхається на всі тридцять два зуби моїй матері, яка запрошує нас до столу, щоб покуштувати торта.

- Нервуєш мене. — промовила тихо, у спину хлопця, але це почула Діана.

- Та нормальний він хлопець. Будь мʼякша з ним.

- Ти знущаєшся з мене? — роздратовано запитала сестру та спробувала йти сама, але Діана мені не дозволила.

- Ні, не знущаюся. Я тебе дуже люблю, Варю.

- Та я бачу. Ще й сміється з мене. Ти на чиїй стороні?

Сестра зм’якшила мій порив агресії і тепер ми просто дражнили одна одну та сміялися. За це обожнюю своїх сестер.

- Я на стороні: хто довше витримає. – вона підморгнула мені та розсміялася.

- Ага, значить Тимур довше мене терпить. Це хочеш сказати?

- От, ніби молодша лиш на рік, а таке враження, що тобі пʼятнадцять років. Почекаю, коли зрозумієш нарешті й тоді поговоримо.