Глава 5

Глава 5

Тимур 

Молода дівчина, сповнена бажаннями та неймовірною силою, ніби виривала перемогу у всіх. Вона настільки пластично, професійно проходила кожний рівень, що я не просто задумувався, а знав, чого Валерія мені сподобалася багато років тому і до тепер нічого не змінилося. Вона завжди була надто вольовою дівчиною, цим і притягувала.

- Ти думаєш, що вона зможе? – запитала Євгенія, коли підійшла до мене впритул.

- Так. – чітко промовив, не відводячи погляд від Валерії.

- Тимур, ми зможемо з тобою поговорити?

- Про що?

- Ти можеш дивитися на мене, коли розмовляєш? – дівчина запитувала спокійним тоном і навіть не пробувала капризувати. Я відчував, що вона десь в глибині душі розуміє мене, хоч і переконує себе в іншому.

- Не зараз.

- Гаразд. 

Євгенія забрала свою руку з мого плеча і пішла собі, щоб сісти на трибуну. А я навіть не відводив погляд від великого екрану і спостерігав за Валерією.

Коли перед останнє завдання залишилося, воно було складним. Якщо вона його пройде, тоді точно опиниться у вищій лізі.

Три цілі, на великій швидкості потрібно влучити у червоний круг, це майже не можливо, але дівчина впоралася. Коли вона бігла і почали зі стін виступати довгі колони, які були горизонтальні, через певний таймер навколо вони були покриті вогнем. Я бачив в очах Валерії страх. Вона справді не очікувала таке. ЇЇ швидкість зменшилася, я перевів погляд на Аркадія Михайловича, який, стиснувши руки в кулак, спостерігав за цим. Він теж не знав, що таке буде? Чи справді дуже переживає за Валерію? Та, точно, бо вона його улюлениця, хоч і найбільше тренується, бо тренер бачить в ній сильний потенціал.

Спочатку дівчина перестрибнула першу колону й ледь не зачепилася за неї ногою. Тоді в мене ніби серце зупинилося, я сіпнувся з місця і хотів побігти та зупинити все це. Вона вже виборола місце своє, навіщо так знущатися? Останньою краплею стало те, що Валерія таки зачепилася до однієї колони, яка була з шипами і порізала шкіру. 

"Моя маленька неприємність" – промайнуло в голові.

Я рванув відразу до Аркадія Михайловича. Мене тоді настільки все розізлило, що не бачив нічого навкруги, тільки знав, що потрібно йти.

- Це ваших рук діло? – запитав відразу я в Аркадія Михайловича.

- Що саме? – він старався не подавати вигляду, що це його зачепило, але його незворушність була надто награною.

- Це ви такі перешкоди захотіли встановити? 

- Це не наш тренер таке забажав. – почув я позаду себе неприємний голос товариша з Канади.

- А хто тоді таке забажав? – нетерпеливо я далі запитував у Майкла.

- Ті, хто бачать потенціал у Валерії й хочуть, щоб вона виступала на змаганнях.

Майкл підняв голову на трибуни, де сиділи директор нашого клубу та спонсери, які шукали нову "жертву". Вони зосередженно спостерігали за дівчиною, яка, як справжній боєць, рветься в бій.

- Це можна якось зупинити?

Почув я голос Олі, яка стурбовано спостерігала за подругою на великому екрані. Ми всі дивилися як Валерія долає останню смугу перешкод, а це пряма на двісті метрів. Коли дівчина закінчила свою подачу, тоді відразу впала на землю. Я спочатку рухнувся, бо хотів підбігти до неї, але мене випередили інші.

- Ти міг щось зробити? – запитав мене Костя. Друг знав, що мені зараз лячно на душі, але чомусь поставив таке питання.

- Ти ж знаєш, що – ні. – гнівно відповів та, повернувшись на сто вісімдесят градусів, швидким темпом покинув майданчик. Мені не хотілося тут знаходиться.

- Гей, постривай! – знову я чув клятий голос позаду себе. 

- Чого тобі? – гнівно повернувся та побачив налякані очі Клименко. Вона пильно вдивлялася мені в обличчя та намагалася щось зрозуміти для себе.

- Ти нічого навіть не скажеш мені?

- Що ти хочеш почути?

- Та хоч навіть те, що я була дурепою, раз ледь не поранилася!

- Чого ж була? Ти і є дурепою, Клименко. Навіть з таким не можеш справитися. – завжди, коли я бачив перед очима Валерію, мене було вже не спинити. Я вів себе як останній покидьок, але нічого з чим не міг зробити.

- Та ти, що?! Я ж ніяка правда ж? Це ви містер ідеальність та неперевершеність! Тільки ви забуваєтеся, – дівчина, підхрамуючись, підійшла до мене впритул та впевнено подивилася мені в очі. – я не така, як ви. 

- Хочеш сказати, що ти дівчина і тому це все спуститься з твоїх рук?

Вона тільки хмикнула і продовжила далі говорити:

- Ні, але дякую за ідею, можливо колись скористаюся цим. Я мала на увазі те, що ми різні. Ти вмієш тільки критикувати, а я не вмію слухати та сприймати твою критику. Не розумієш до чого я веду?

- Ні.

- Нам ніколи не бути парою. – Валерія мені посміхнулася та направилася назад. – Дякую, що сам все зробив! – викрикнула вже мені, коли була на сходах. Дівчина повільно шкандибала до манежу. Неподалік були спонсори, які спостерігали за нами і щось говорюючи, пішли геть.