Глава 2

Валерія

Я зранку так швидко ще ніколи не одягалася. Мені настільки було моторошно і водночас інтригуюче. 

- Сонце, не поспішай! – почула я крик матері, яка зранку вирішила насмажити панкейки. 

Я просто проігнорувала це і побігла у ванну кімнату, поки вона було вільна. По дорозі ледь не збила з ніг Діну, яка невдоволено фиркнула і додала:

- Ще до змагання є час, чого ти так…

Її перервала Влада, коли щось сказала, але я не почула що саме. Моя голова була зайнята зовсім іншим. Я настільки вже марила тим місцем у VIP-лізі, що не уявляла як мені дочекати вже результатів.

Я швидко вмилася, почистила зубки та прийняла холодний душ, який завжди заряджав моє тіло на перемогу. Вийшовши з ванної кімнати, напрявилася у кімнату, щоб скинути цю піжаму та одягнути світлі джинси, білий гольф, який підкреслював мою фігуру. Ще витягнула із шафи свою чорну спортивну сумку, щоб скласти спортивний одяг. Мій порив перервала Влада, яка зайшла у кімнату та кашлянула, щоб я все ж таки поглянула на неї. 

- Варю, не переживай. – спокійним тоном промовила сестра. 

Вона завжди все відчуває і це інколи так нервує, що аж неможливо терпіти. Проте, неодноразово допомагало переключитися з тривожності на роздратування. 

- Хочеш, я також прийду? 

- Ладо, не треба. Я сама. Там буде Михайло й Оля. 

- Ти впевнена? – з недовірою запитала сестра. 

На її слова я лиш усміхнулася і коли вона переконалася, що це була справжня усмішка, тоді покинула кімнату. Я спакувала все необхідне для тренування і захопивши свої ролики, направилась на вихід. 

- Удачі доню. – почула я слова батьків. 

- Ти зможеш. – усміхнено промовила Діана. – І вибач, я зранку завжди така.

Я обійняла сестру й звісно не тримала ніякої образи, адже знаю її все своє життя. Влада тільки усміхнено відправила мені невидимі обійми, так ми колись робили як були маленькі і ця традиція до тепер ще триває. Коли нам було важлива підтримка, але в кожної різний характер і не знали як краще підтримати, тоді придумали собі такий спосіб. Найстарша сестра ще побажала удачі мені, коли йшла на роботу. Її бос виклав так швидко на роботу, що вона навіть забула помити голову. Доведе він колись бідну Асю, але я знаю, що вона так запросто не здасться, як і ми всі. 

Вийшовши на двір, помітила як почав надлітати сніжок. Зима. Найкраща попа року. Обожнювала її всім серцем і чекала, коли випаде перший сніг. Інколи наді мною жартують сестри, що мене треба відправити в Антарктиду. 

Дійшовши до зупинки, я стала чекати на автобус і помітила, що мій сусід також зібрався їхати лиш тільки не автомобілем як зазвичай. Він повільною ходою направився у бік зупинки, при цьому, не зводячи своїх блакитних очей з мого обличчя. 

- Щось трапилося з автівкою? – вирішила розпочати розмову. 

- Ні. А повинно було? – хлопець невдоволено подивився на мене та запитально підняв одну брову.

- Просто ти ніколи не їздиш автобусом. 

- А сьогодні вирішив проїхатися. – спокійним тоном промовив. 

На його слова я лиш фиркнула і відступила від нього на крок, адже він стояв надзвичайно близько поруч зі мною. Мені не потрібно, щоб хтось щось не так зрозумів. Досить з мене проблем. 

- Готова? – так легко і просто запитав Тимур. 

Навіщо він підтримує розмову? З ввічливості? Не потрібно мені його доброта, це занадто. 

Я підняла свій погляд на нього і спробувала заглянула у вічі. Звісно ж там, як і зазвичай, була стіна з титану, яку не проб'єш і ніколи не зрозумієш. Його холодний погляд лякав, але я не подала вигляду, що мене це якось зачепило. 

- Так. – усе, що я могла промовити з щирою усмішкою на устах. 

Побачивши мою усмішку на устах, очі в хлопця потемнішили. Я клянусь, що так і було. Не думаю, що це мені здалося. 

- Удачі, я впевнений, що ти пройдеш у VIP-лігу. 

Його тон зовсім не пом'якшився, але чомусь від цих слів стало якось тепліше на душі. 

- Дякую. 

На цьому наша розмова закінчилася, адже вже приїхав автобус і потрібно було сідати. Для мене було дивне те, що Тимур сів поруч зі мною. Мені було настільки не комфортно, що я думала пересісти, але потім вирішила витягнути навушники з сумки та слухати музику. Не збираюся я з ним розмовляти. Досить! 

Усю дорогу я відчувала на собі вивчаючи погляд хлопця. Спочатку я не придала ніякого цьому значення, але потім це мене почало дратувати. 

- Що не так? – запитала я, коли обернулася до нього. 

Він зробив вигляд, що не розуміє про що це я, і тільки знизив плечима. 

- Чого ти так дивишся?

- Я вивчаю пейзажі. Ти забула, що сама казала, що я ніколи не їжджу автобусом. – з яскравою усмішкою відповів. Думаю, що нею він міг осяяти брюнетку, яка скоро почне його не тільки поглядом пожерати, але точно не мене. 

Стоп! Це він мене дурною зробив? Нервує!