Дівчина сьома: Подруга + мої темні часи і декілька коротких історій про дівчат.

Цей розділ охвачує три роки мого життя з кінця першого курсу по кінець третього курсу. Я посвячую його одній дівчині, яка стала важливою людиною для мене, і найближчою подругою. Взагалі я не вірю в дружбу між чоловіком та жінкою, але цей випадок - виняток із правил. А також тут будуть невеличкі розповіді про дівчат, які також з’являлись в моєму житті. Проте їх роль не така значна, щоб писати про них окремий розділ. 

Чи то на прикінці першого курсу, чи на початку другого курсу, одна дівчина дуже вплинула на мій світогляд і ставлення до себе. Якщо до цього я був тихонею, скромним хлопцем, то після неї все змінилось. 

Її звали Неля. Першокурсниця як і я на факультеті журналістики. Ми жили на одному блоці, і товаришували. Я щось типу намагався знайомство вивести на новий рівень, але не вдавалось, вона завжди тримала дистанцію. Я навіть домовився з сусідом по кімнаті щоб затащіти їй холодильник із сусіднього гуртожитку в наш і аж на дев’ятий поверх. Думав цим якось справлю враження. НІ-ФІ-ГА. 

Після цього я засвоїв урок, що нафіг старатись зверхпотрібного для малознайомих дівчат (і взагалі людей). Бо що раніше я старався для Аліси, коли носив її портфель і ходив в ту церкву, що для Ангеліни - граючі з нею в нецікаві мені ігри, прогулюючи школу, і допомагаючи їй у стосунках з моїм сусідом, що тут ситуація з холодильииком. 

І взагалі для мене, коли я переїхав у велике місто на навчання - було шоком, коли мою ввічливість сприймали за підкати. Коли там я відкривав двері в аудиторію, щоб перші зайшли дівчата, коли уступав місце в транспорті, чи просто ще якусь добру справу хотів зробити. Але я відходжу від теми. 

По суті, Неля для мене нічого не зробила. Просто одного разу, вона порадила подивитись стендап: “Данило Поперечний - Х*й”. І це для мене було чимось новим. Я не уявляв що так можна жартувати. Сарказм, чорний гумор і самоіронія - я всмоктував це як губка. Я тоді до пізньої ночі не спав, доки не передивився всі його відео і я всмоктував це як губка. 

Після, що не розмова, що не скажуть, я на все якось відшучувався. І це якось домогло мені вливатись в колектив. Зближатись з іншими, а не просто стояти тихонею. Хоча це було і гіперболізовано, бо окрім жартів я нічого толкового сказати не міг. І жартував я в основному з себе. І через це спочатку всі сміялись, але згодом просили зупинитись, бо це вже було схоже не на юмор, а на самообсирання. Мені потребувався час, аби нормалізувати рівень юмору, і не автоматично на кожну репліку щось жартувати. 

Для прикладу, який у мене юмор був. На статистиці викладач розповідав щось типу “слідуючі за цією формулою ми розуміємо, що робити якусь дію нонсенс, це як відкривати пляшку пива оком”.  Нагадаю, що в мене з народження заплющене око. І я собі під ніс пробурмотів “Так, це до добра не доводить”. В аудиторії запанувала тиша, чутно було як всі ледь стримували сміх. Мені сподобалось це, як на юмор реагує натовп. 

Були і дебільні жарти, хтось каже “блін, у мене руки жирні після їжі”, а я відповідав “везе, я після їжі увесь жирний, постійно” (нагадаю що в мене була зайва вага, і взагалі після вступу до універу я щороку набирав по 10кг). 

І так, почався мій другий курс, ця осінь ніяких коливань в моєму житті не принесла. Навпаки, я зловив ностальгію за тим часом, який я проводив з Ксюшею. Якщо не пари або не робота, то весь вільний час мене то і діло накривали флешбеки. Було неприємно, бо почуття до неї ще були живі, і мені її не вистачало. Загалом другий курс можна описати трьом процессами: сумування за Машою, робота, і зміна цінностей. 

Десь перед зимовою сесією на другому курсі я зрозумів, що мені потрібно шукати роботу. Я розчарувався в тому як відбувається у нас навчання. У школі все було більш менш честно, я ніде не списував і завжди все вирішував сам. Вчителі розбирались де і хто списав а де сам вирішив. Тому я вирізнявся серез лінивих однокласників. Тупими їх не назву, бо усі були розумні, і якби трішки старались кожен міг би мене випередити, але чомусь навчання їх не цікавило і я був на вершині. В універі ж усі поголовно списували, і їм ставили високі бали, і те що я сам вирішував - не цінилось. Заучки які після того як здадуть доповідь усе забували, отримували вищі бали ніж я, який розумів матеріал, хоч і не все дослівно запам’ятовував. Учителі які не старались доносити матеріал а просто монотонно зачинували інфу з інета. Лекції, суть яких зводилась до того що ми просто конспектували якісь слайди. Це було бридотно, не честно і тупо. Тому і я забив, почав списувати, прогулювати і думати як жити далі. 

В місцевій группі знайшов роботу віддалену - переписуватись з американцями на сайтах знайомств по ночам. Тоді це тільки набирало обертів і заробити там можно було пристойно. Я забив на навчання і общагу, поїхав додому бо з компа краще працювати ніж з ноута. Приїздив тільки на деякі контрольні і все. Грошми фиркав, не розуміючи їхню цінність. Кожного дня виходив на кальян з пивом сам. Бо в містечку друзів не було. 

Одного разу пів зарплати (близько 5к грн) просадив на одяг. Головна витрата - макасіки за 2500. До цього взуття яке я носив не перевищувало 500-600 грн. І згадуючи - тупа витрата. Бо вони відходили десь 3 місяці, а кросівки з ринку у мене служили рік мінімум. І батьки не похвалили за таке транжирство. Замість того щоб якось допомагати фінансово батькам - я їх транжирив на себе та гульки. 

Так я відбув другий курс - працював і гуляв. Під кінець літа, перед навчанням на третьому курсі познайомився з одним кальянщіком, і почали тусити разом. Він навчався в 11 классі і кальян - це була підробітка на літо. Також в нього була купа друзів з якими мені також приходилось спілкуватись.