Дівчина друга: Аліса

Ну…Скоріше дитяча закоханість, а не кохання. Що міг знати про кохання першоклассник? Якщо дорослі не всі його розуміють, я в тому числі. 

Аліса була першою, кого я побачів з не нашої вулиці. Так як я далі своєї вулиці і ще декількох місць не ходив, моє коло спілкування було більш-менш стабільним. 

І ось коли я пішов в перший клас, я побачів купу незнайомих морд на лінійці, всі стоять, щось триндять. Корочє, в мене спогади з лінійки відразу переходять до першого уроку. Нас розсадили відповідно щоб хлопчик сидів з дівчинкою. 

Я побачів її і просто поплив. Біляве волосся, два білих банти на її хвостиках, чарівні голубі очі і ангельский голосок. Мені здавалось окрім мене і класу нічого не існувало. Я забув як сидіти (а до цього нам розповідали про постановку рук, ніг, осанку, і я як хороший хлопчик сидів як на голках дотримуючись всього цього, бо прийняв ці рекомендації буквально). 

Наталія Василівна попросила, щоб учні по парті представились один одному. І я рази два за хвилину перепитував як її звали. Поплив мальоха, як то кажуть. Це було щось типу:

- Мене звати Вітя.

- Приємно познайомитись, а я Аліса - усміхається вона

- Можна ще раз, як тебе звати?

- Аліса. 

- Вибачаюсь, я забув, як тебе звати?

Пізніше я зрозумів як мені пощастило - весь рік я сидів з нею. В класі всі пацани мені заздрили, а я подумав що це доля…Білява, розумна, смішна і гарна - так не схожа на дівчаток з вулиці яких я бачів, ті або старі чотирнадцятилітки були, або малі і не в моєму смаку(чомусь я відчуваю себе неправильно після написання цього речення, кхм). 

У першому та другому класі я тримав ці почуття в собі, хоча оглядаючись назад - всі все розуміли. За цей період нічого цікавого, що пов’язано з нею - я не згадаю. Ми просто навчались. Іншим було краще, бо майже всі були з одного садочка, і знайомі друг з другом, тому мені було важко. 

Через око, як не дивно, знущань не було, хоча я очікував що будуть, судячи з фільмів і мультиків які тоді дивився. Декілька раз мене назвали одноглазим але потім Наталія Василівна дала їм прочухана і на цьому все

Але і нормального відношення я не отримував, в перших классах це було не так помітно, бо були малі, а десь з 4-5го классу у нас уже сформувались деякі группи (дівчатка, спортсмени, роздовбаї, і групка заучок з її єдиним членом - мної, ну і дівчатка теж гарно вчились). 

Щось я забіг в перед. За перші два роки навчання нічого цікавого не було. Я на першому уроці правда довів вчительку до сліз. Коли вона щось розповідала, і спитала чи є питання, я спросив: “А коли ми підем по булочки?” Нє, ну чим вам не питання?

В третьому классі мені щось стукнуло в голову, і я зрозумів що потрібно діяти активніше. Якось в кукурудзяних палочках я виграв дівчачий набір щоб нігті робити і хотів їй віддати, але чомусь не насмілився. 

Пам’ятаю як в шкільному магазі разом з канцтоварами продавались простенькі такі кільця, і я накопичив гроші, купив таке і підкинув в роздягальні в її курточку. 

А, знов нарушу хронологію. Чому я вирішив діяти активніше. Аліса - дочка місцевого пастора (секта якась там була і є). І вона якось позвала класс на зимових канікулах до них, мов якась молодіжна двіжуха буде. Прийшло декілька людей, включаючи мене. Потім на наступні вихідні прийшов я один. І часто ми бували вдвох, там про щось говорили, вона показувала і розповідала за Бога і просто кивав.

Я не розумів тоді що і до чого, мені просто хотілось бути поряд з нею. То на деякий час я став частим відвідувачем цієї церкви. І діяв уже на два фронти. 

В школі я (не)анонімний шанувальник. В церкві там трішки краще спілкувались. Були деякі цікаві заходи. Приїзджали всякі группи, співали, малювали, дивились фільми. Іноді американці нам присилали файні подаруночки. Ми їздили в піцерію, були в водолєї, правда я був окремо від всіх, бо не вмів плавати. І це все безкоштовно. Правда після одного випадку, я майже перестав їх відвідувати. До нього прийдемо згодом.

П’ятий класс, осінь. Я вирішив, що я романтик і написав їй вірша. Понятно що там був зашквар, в мене ще й почерк жахливий, і грамотність тоді не дуже була. Але, я пам’ятаю як підкинув цей вірш їй в портфель і стояв на перерві просто в коридорі, як зазвичай. Я особливо ні з ким не товаришував, та і як взагалі можна на перерві бігати, це ж проти правил! (ось такий я був)

Так от, стою я, і тут вона виходе тримаючи мого вірша (двійний пожамканий лист) І за нею дві її подруги, і от вони втрьох читають його, кидаючі погляди на мене з іншого боку коридору. Я тоді ладен був скрізь землю провалитись. 

Це якось дивно, але наступним спогадом стало те, що в 4-5 класі я її часто проводжав додому, ніс її портфель. Десь цей трюк в кіно піддивився. Я думав вона побачить який я сильний і закохається. От реально, без жартів, це був мій план. І навіть після того як вона вчинила так з моїм віршом, я продовжив цю традицію. Інколи вона шла з подругами гуляти, а я просто заносив портфель до її дому. 

Маленька ремарочка - після листа вона сказала щось типу їй приємні мої відчуття, але через релігію і Бога вона не може зустрічатись. Ну я думаю, ок, почекаю. До 18 років ще якісь 6 років. Шість чекав, і ще шість почекаю.