Розділ 17 Ціна правосуддя

Дорога до котеджу здавалася Девіду нескінченною. Туман над узбережжям нарешті розсіявся, оголивши сіре, непривітне море й гострі скелі. Девід міцно стискав кермо, а в його голові досі лунав божевільний, тріумфуючий сміх Ітана. «Вона вже майже повністю довіряла мені, Дев... Подивимося, чи зможе вона колись пробачити тобі те, що ти вважав її монстром».

​​Він вискочив із машини, навіть не заглушивши двигун, і збіг по сходах ґанку. Двері були зачинені. Девід гарячково витягнув свої ключі — ті самі, які він, здавалося, цілу вічність тому забрав із собою в мотель, — і різко повернув замок.

​​— Елен! — гукнув він, забігаючи всередину. —

Елен, це я!

У будинку панувала тиша, але це вже не була та мертва, гнітюча тиша підозр. На дивані у вітальні сиділа Елен. Вона була блідою, під очима залягли темні кола від безсонних ночей, а в руках вона тримала ту саму порожню чашку. Побачивши чоловіка, вона навіть не здригнулася. В її погляді не було ні радості, ні полегшення — лише скляна, випалена порожнеча.

​​— Девід? — її голос пролунав тихо, майже неживо. — Навіщо ти прийшов? Ти ж збирався допомагати мені ховатися від закону. Щось змінилося?

​​Девід упав перед нею на коліна прямо на килим, хапаючи її за холодні тремтячі долоні. Його впевненість досвідченого копа повністю зникла, залишивши лише чоловіка, який благав про прощення.

​​— Елен, послухай мене... Все скінчено. Тебе ніхто не звинувачує. Це був Ітан. Це все влаштував Ітан! Його щойно заарештували, він у всьому зізнався. Це він убив дівчат, підкинув чай, залишив каталог... Він хотів підставити тебе, щоб розлучити нас. Елен, ти ні в чому не винна, чуєш? Боже, прости мені... Який же я був ідіот.

​​Елен повільно, дюйм за дюймом, витягнула свої руки з його долонь. Вона не закричала, не розплакалася. Вона просто дивилася на нього, і в цих очах Девід прочитав свій остаточний вирок.

​​— Ітан?.. — тихо повторила вона, і на її губах з'явилася гірка, ледь помітна посмішка. — Твій напарник. Твій найкращий друг. Людина, яка три дні поспіль сиділа тут, на цьому дивані, і привозила мені їжу, поки мій власний чоловік ховався в мотелі й вважав мене монстром.

​​— Елен, він маніпулював фактами! — Девід підвівся, його голос тремтів від розпачу. — Докази були залізобетонними, я діяв як детектив...

— О, так. Ти діяв як детектив, — Елентеж повільно піднялася з дивана, затискаючи плед на грудях. — Ти вимкнув чоловіка і ввімкнув копа. Коли я благала тебе почути мене, коли я клялася пам'яттю нашої ненародженої дитини — ти дивився на мене через призму своїх клятих протоколів. Ти повірив папірцям і речам. Ти злякався мене, Девід. Ти не зміг спати зі мною в одному ліжку.

​​— Елен, благаю... Дай мені шанс усе виправити. Ми пройшли через такий кошмар, але тепер усе позаду. Ми зможемо почати спочатку.

​​— Ні, не зможемо, — вона похитала головою, і з її ока нарешті скотилася одна-єдина чиста сльоза. — Щось зламалося, Девід. Там, у вітальні, три дні тому, коли ти повернувся до мене спиною й пішов. Я ніколи не зможу забути той погляд, яким ти на мене дивився. Щоразу, коли ти обійматимеш мене, я згадуватиму, що ти вважав мене здатною на вбивство. Я кохала тебе. Але жити з людиною, яка мені не повірила... я не зможу. Будь ласка, йди.

​​Девід хотів зробити крок до неї, але її витягнута вперед рука зупинила його краще за будь-яку зброю. Він зрозумів, що Ітан виявився правим: у цій грі Девід посадив убивцю, але назавжди втратив дружину. Хепі-енду не буде. Він мовчки, з важким серцем повернувся і вийшов на вулицю, де повітря знову ставало холодним.

Девід повернувся до відділку абсолютно знищеним. Він сидів за своїм робочим столом, безцільно дивлячись на розкидані матеріали справи. Повз нього проходили офіцери, шериф Бредлі щось обговорював із прокурором, але для Девіда все це перетворилося на білий шум.

​​Раптом на край його столу лягла знайома шкіряна папка — та сама, яку йому вночі привезла таємнича дівчина в капюшоні. Девід підняв очі й побачив шерифа.

— Експерти закінчили з папою, Дев, — тихо сказав Бредлі, опускаючи руку на його плече. — І ми перевірили номери тієї машини, що зафіксувала камера мотелю. Думаю, ти маєш знати, хто витягнув тебе з цього болота. Це була Меган.

​Девід насупився, намагаючись звести крапки докупи:

— Меган? Але як... звідки у неї доступ до телефонних розмов та трекерів  машин? Меган... звісно, вона ж аналітик.

​Бредлі гірко посміхнувся й присів на край столу.

— Ти забув, де вона працює, Дев. Вона не просто дружина Ітана. Меган — провідний аналітик нашого окружного відділу кібербезпеки. Вона та сама людина, яка пише коди для захисту наших внутрішніх серверів і має повні права доступу до системи.

​​Шериф важко зітхнув і кивнув у бік папки.

​​— Вона розповіла все під протокол. Кілька місяців тому вона помітила, що Ітанз їхнього домашнього комп'ютера через закритий VPN-канал постійно моніторитьособисті дані Елен, її рахунки, маршрути й навіть історію пошуку в мережі. Меган це здалося дивним. А коли почалися вбивства, вона запустила приховану програму, яка копіювала кожен крок Ітана: де він купував речі, куди їздив на службовому авто, коли вимикав свій телефонний трекер. Вона вирахувала його за допомогою власного розуму. Вона зрозуміла, що живе з чудовиськом, і принесла все тобі, бо знала, що ти єдиний, хто не дасть Ітану зам'яти справу всередині відділку.