Розділ 15 Десять хвилин на арешт

​— О Боже... — прошепотів Девід, і в цю секунду весь його світ, вибудуваний на запереченні й жаху, з гуркотом завалився. Він усе зрозумів.

​​Він не став кидатися до машини чи влаштовувати розбірки. Девід просидів над цими паперами всю ніч, до ранку, вивчаючи кожен рядок криміналістичним поглядом. Коли перші промені сонця ледь пробилися крізь орегонський туман, Девід уже застібав кобуру. На його обличчі не залишилося й сліду від колишньої розгубленості — лише холодна, залізна рішучість.

​О восьмій ранку Девід переступив поріг поліцейського відділку. Навколо панувала звична ранкова метушня, пахло кавою та перегрітими принтерами. Біля свого столу вже сидів Ітан, щось спокійно занотовуючи в журнал. Побачивши напарника, він звично підняв руку в знак вітання й щиро посміхнувся:

— О, Дев! Привіт. Ну як ти? Поспав трохи? Гей Дев?

Девід навіть не повернув голови. Проігнорувавши друга, він пройшов повз його стіл із важкою шкіряною папкою під пахвою і без стуку штовхнув масивні двері кабінету шерифа.

​Шериф Бредлі, міцний чоловік із сивою щетиною, відірвався від документів і незадоволено насупився.

— Детективе? Ти вриваєшся без...

​​— Мені потрібні десять хвилин вашого часу, шерифе. Зачиніть двері, — глухо, але так, що не виникало жодних заперечень, промовив Девід і з розмаху поклав папку на його стіл. — У нас є вбивця Клари Мендес, Лілі Росс та вчительки. І це не моя дружина.

​​Томас Бредлі здивовано підняв брови, і зачинив на замок двері.

​Наступні десять хвилин у кабінеті панувала тиша, що переривалася лише шелестом сторінок і короткими, точними коментарями Девіда. Він розкладав перед шерифом папери, телефонні розмови, чеки на лавандовий чай, бежевий кашемір, куплений на ім'я вбивці, та трекерипереміщень авто, які ідеально збігалися з хвилинами смерті жертв. Обличчя Бредлі з кожним аркушем ставало дедалі темнішим. Коли Девід виклав останній документ, шериф кілька секунд просто дивився на папери, а потім повільно підвівся й важко вперся руками в стіл.

​​— Ти розумієш, що це означає, Дев? — тихо запитав Бредлі.

​​— Розумію. Оголошуйте затримання. Прямо зараз, поки він нічого не запідозрив.

​Бредлі рішуче кивнув, зняв із пояса рацію і викликав трьох капітанів із сусіднього відділу.

​Буквально через десять хвилин Девід і шериф вийшли з кабінету в загальний офіс.

Ітан сидів за своїм комп'ютером, спокійно попиваючи каву. Коли до його столу одночасно підійшли троє озброєних офіцерів, а шериф поклав руку на рукоятку свого пістолета, Ітан на мить завмер. Його погляд метнувся до Девіда, який стояв трохи позаду з кам'яним обличчям.

​— Ітане Вудс, ти затриманий за підозрою у серійних убивствах, — гучно, на весь офіс оголосив Бредлі. — Руки за голову. Повільно.

​​В офісі миттєво затихли всі розмови. Кава в руці Ітана злегка хлюпнула на стіл. Його обличчя на секунду смикнулося, маска доброзичливого напарника ледь помітно тріснула, але він швидко повернув собі контроль. Він повільно підвівся, заклав руки за голову, продовжуючи дивитися прямо в очі Девіду. В цьому погляді вже не було дружби — лише холодний, розрахунковий інтерес хижака, якого нарешті обклали прапорцями.

​​За мить на його зап'ястках із гучним клацанням зімкнулися сталеві наручники. Його зброю та значок мовчки забрали, і офіцери повели Ітана коридором до камер тимчасового тримання.

​​Девід проводжав його поглядом, відчуваючи, як усередині все вигорає дотла. Найважче було попереду — повернутися до Елен, якій він не повірив.