Розділ. Вічний.

           Відчуття, ніби мозок зараз взірвеця. Тисне в висках. Так незвично думати про смерть з іншої сторони та з іншими взагалі емоціями. Всередині все помирає, а чи можна жити з висушеним серцем всередині? Боляче. Я відчуваю біль по всьому тілу, в голові, в животі,  в руках,  в ногах, в серці , в душі.. знеболювання буде замало для усунення болю..Все тіло німіє. Очі мокріють без емоцій. Розуміння відпадає..Стає все байдужим..Душа б'ється, та намагається кричати, але її не чути..Як жити з байдужістю до всього, що оточує? Мої емоції втрачають самовладання.. Я втрачаю силу на боротьбу сама з собою. Я сама не зможу врятувати собі життя? 

                                                                             .  .  .

           Як це так трапляється, хтось тобі вводить кол в серце своїми жахливими вчинками та відношенням - тобі боляче звісно, але ти тримаєшся, бо немає іншого шляху, а потім в тебе падає серветка на підлогу і ти взриваєшся всередині на маленькі шматочки атомів..твоє серце з двох сторін проколоте, душа розділяється на дві частини - сама винна & вони винні..тіло слабне.. втрачаються емоції та почуття самоповаги до самого себе.. стає байдужим все навколо.. я втрачаю себе.

                                                                             .  .  .

          Сиджу в приміщенні, та відчуваю холод. Сиджу з близькими людьми, та відчуваю холод. Я відчуваю холод від людей. Мені холодно. Всі здаються такими холодними, ніби я зайшла в морозильну камеру.. Мама задала мені сьогодні питання: " Ким ти себе рахуєш?", з того моменту я почала думати, а дійсно..хто я? Ким я себе вважаю? Хто я по життю? Як мене бачать люди? Не в тому сенсі, що вони про мене думають щось погане або щось подібне, а в тому сенсі, що стало цікаво: Чи роблю я щось добре для оточуючих? Чи піднімаю настрій своєю посмішкою? Чи дарю людям віру в життя? Що бачать вони з першого погляду на мене? Що відчувають поряд зі мною? 

                                                                             .  .  .

         Чи лякаюсь я осуду оточуючих людей? Ні. Я звикла, що моя думка для всіх просто протилежна. Я звикла, що моя думка, це нецікава пустота. Я звикла, що люди вважають, що я не заслуговую бути щасливою людиною. Я звикла, до думки , що я не заслуговую на все в цьому житті. Я звикла, до відчуття, що я епізод у власному ж фільмі. Я звикла до цього всьго?

                                                                             .  .  .

         Не заслуговую. Хіба я не заслуговую бути щасливою? Ні, як намагається довести мені моє оточення..Я знаю. Я все знаю. Я дійсно не заслуговую. Хтось інший потребує більше ніж я. Я егоїстка. Як впоратися? Як я впораюся сама з собою? Як і завжди. Сама за себе, та сама проти себе. Я стаю по той бік. Я стаю залежною. Я стаю ворогом сама собі. Здається, що це правильне рішення.. Немає суперечок, є тільки вихід, який постійно зростає в один клубок - у всьому винна я сама..Так було завжди, а чи буде інакше потім? Ні.

                                                                             .  .  .

       Реальність стала порожньою. Такою одноманітною. Такою грязною. Такою жорстокою. Змити все не вдається. Всі приховуються в надії, що їх не видно. Не вдається. Порожнеча тягнеться за всіма. Стає холодніше. Стає сіро. Стає дуже туманно. Не вистачає повітря. Емоції перетворюються на суцільну темряву. Стає моторошно та комфортно. Стає залежно. Стає звично до всього.

                                                                             .  .  .

     Подобається дивитися за казкою. Подобається уявлення самої казки. Подобається думати, що хтось все ж таки знайшов свою гармонію життя. Подобається уявлення, що хтось щасливий та казково закоханий до глибини душі. Подобається... Себе бачу в уявленні, але не хочу думати про своє щастя бо вважаю інакше...або напевно просто хочу вважати інакше.

                                                                             .  .  . 

     Я неможу бути коханою. Я не заслуговую бути коханою. Мені неможна кохати. Я починаю надто сильно, що потім робить мене надно слабкою та надто осоромленою..

                                                                             .  .  .