Розділ 6. Незнаю.

                                       Втомилася чи вигоріла? Вигоріла чи втомилася?
Таке цікаве та водночас складне питання. У такі моменти немає розуміння, як правильно вчинити. Тому що всі ваші дії на емоціях стають помилкою — як вважає суспільство. Деякі — великою помилкою. У такі моменти з одного боку здається, що вчинок був максимально неправильним і ганебним, а з іншого — розумієш, що те, що так довго трималося в собі, вийшло назовні й стало полегшенням для внутрішнього стану.

Це складно.
Складно втримати емоції й не зруйнувати все навколо, але водночас не втратити самого себе. Це і називають життям.

Пауза.
Життя стало на паузу — це одне, а коли тіло перестає жити морально та ментально — це вже зовсім інше. Усередині все поступово завмирає. Втрачається самовладання над розумом, емоціями, діями...
З одного боку — здається, що всі відвернулися, що ніхто не підтримує, що тільки тобі в цьому світі складно, що всі тільки тебе й звинувачують...

З іншого — розумієш, що всім дійсно начхати, бо в них є своє життя, свої проблеми, свої гніви і моменти, коли теж хочеться з усім цим покінчити. Не бути сіном у колесі для інших.

Покінчити? Так, покінчити.
Здається, що отримаєш спокій, полегшення. Що комусь стане легше без тебе. Що всі труднощі зникнуть. Але потім приходить усвідомлення, що такий вчинок буде занадто егоїстичним, занадто простим, занадто дурним...
Але чи продумуємо ми все до кінця в такі моменти?

Стан душі — на межі.
Відчуваю болючі метелики в животі.
Відчуваю тремтіння нутрощів.
Відчуваю байдужість до всього, як ніколи.
Відчуваю втрату сили.
Втрачаю самоконтроль...

Говорити? Чи треба говорити про свій стан?
Чи почує хтось? Немає сил говорити. Коментарі стають однаковими, порожніми. Хочеться просто бути вислуханою — без порад, без аналізу. Але розумієш, що в людини й своє життя непросте, що зовні воно здається гарнішим, ніж є насправді.

Дуже важко говорити про те, що інші не відчувають.
Людина може намагатися зрозуміти — але не вийде. Вона бачить лише картинку з іншого ракурсу. Життя — це не фільм для обговорень.
Життя — це більше.
Життя — це складніше.
Життя — це гра, у яку треба навчитися грати, аби тебе не скинули з дороги раніше часу.

                                                                            . . .

Складнощі можуть бути завжди.
Вони не змінюються, доки ми самі не почнемо бачити красу в кожному дні.
Але що робити, коли не хочеться бачити цю красу? Коли вона не відчувається?
Можливо, ми зайшли в глухий кут, і щоб вийти з нього — потрібна допомога?
А хто стане тією допомогою? Хтось інший? Чи ми самі?

З якого б ракурсу ти не глянув — нічого не змінюється. Все стає стабільним настільки, що здається — так і має бути. Що це — правильний життєвий шлях.
Але чи справді біль має бути твоїм кращим другом?
Чи буває інакше?
Не знаю. Вже...

Подих перехоплює. Слів не вистачає. Життя продовжується.

                                                                             . . .

Образа.
Раніше здавалося, що я ображена на весь світ. Що в моїх проблемах винні всі, хто мене оточує.
Здається, й зараз вони думають, що я звинувачую інших...
Але все не так.
Найжахливіший вчинок — це образа і гнів на саму себе.
Я караю себе за все:
— за емоції, які вибухають у неправильний момент;
— за дії, які боляче ранять близьких;
— за своє тіло, яке не відповідає чужим очікуванням;
— за життя, яке, здається, не принесло користі.
Я караю себе — за себе.

                                                                               . . .

"Любіть себе", — кажуть.
Але як?
Я не можу.
Це занадто складно.
Я безсила.
Я слабка — хоч і здаюся сильною.
Під посмішкою ховається маленька дівчинка, яка хоче любові. Підтримки. Рідних.
Я дуже їх люблю. Але так рідко їм це кажу.
І хоч вони часом роблять боляче — я знаю: винна сама.
Сил бракує.
Життя надто швидке.

Чи нормально — думати, що не заслуговуєш на щасливу казку?..

                                                                                  . . .

Тіло.
Хтось засуджує, ображає, обговорює, сміється...
Але ніхто не хоче просто — зрозуміти.
Прийняти. Підтримати.
Або хоча б — не звертати уваги.

"Не звертати уваги" — дуже важлива фраза.
Бо майже кожен намагається дати зрозуміти: ти не маєш права бути такою, якою є.
Це — реальність.
Але всі вдають, ніби це твій вибір, твоє життя.
Вдають, що розуміють.
Вдають, що приймають.
Вдають, що кохають...

                                                                                    . . .