Розділ 3. Мій стан.

     Не думала, що взагалі про це буду колись писати. Але це єдине, що я можу наразі зробити.

Я тону. Йду на дно своїх надій. Я не знаю, що відбувається, але все здається таким складним. Я на стадії розуміння того, що мене все дратує. Що мене всі дратують. Я не знаю, як це все зупинити, але я боюсь зірватися. Я боюсь зробити боляче рідним своїми зривами. Я боюсь саму себе. Мені страшно. Це складно. Все складно. Немає навіть сил говорити з кимось. Немає сил чекати на когось. Немає сил жити, але заради своїх рідних я тут і залишаюсь.

                                                                                  . . .

Раніше я наповнювалась енергією та мотивацією в самоті. Коли я наодинці з собою — я починаю жити. Я наповнююсь енергією самоти, як квіти, які поставили у воду. Я наповнююсь думками та мріями нереального майбутнього. Я знаходжусь у зовсім іншій реальності. Та реальність така легка. Та реальність така жива. Та реальність така нереальна. Там всі живі. Там всі мої рідні живі та щасливі. Там я жива. Наодинці я знаходжусь у паралельному світі, і він наповнює мене енергією. Так є і зараз, але з’явилася пелена ступору. Мене ніби хтось тримає. Я так не можу, але хіба в мене є інший вибір? Йти далі чи зупинитися — це не вибір.

                                                                                   . . .

Все здається таким марним. Ніби я роблю все неправильно. У мене нічого не виходить. День за днем ніби в матриці. Все ніби вже було так. Я це все вже ніби бачила. Так повинно бути? Все на повторі, ніби клавішу заїло. Як довго все це триває? День чи тиждень? Місяць чи рік? Два роки чи все життя? Невідомо. Завтра стане легше. Завтра новий день. Так, стане легше, але чому не сьогодні? Хіба вже вечір, щоб чекати на завтра?

                                                                                    . . .