Розділ 3. Мій стан.

           Не думала, що взагалі про це буду колись писати.Але це єдине, що я можу наразі зробити.

Я тону. Йду на дно своїх надій. Я незнаю, що відбувається, але це так все складно. Я на стадії розуміння того, що мене все дратує. Що мене всі дратують. Я незнаю як це все зупинити, але я боюсь зірватися. Я боюсь робити боляче рідним - своїми зривами..Я боюсь саму себе. Мені страшно. Це складно. Все складно. Немає навіть сил говорити з кимось. Немає сил чекати на когось. Немає сил жити, але заради своїх рідних я тут і знаходжусь.. 

                                                                           .  .  .

          Раніше я наповнювалася енергією та мативацією в самоті. Коли я наодинці з собою - я починаю жити. Я наповнююсь енергією самоти, як квіти, яких поставили у водичку.. Я наповнююсь думками та мріями нереального майбутнього. Я знахожусь в зовсім іншій реальності. Та реальність така легка. Та реальність така жива. Та реальність така нереальна. Там всі живі. Там всі мої рідні живі та щасливі. Там я жива. На одинці я знаходжусь в паралельному світі, тим самим він мене наповнює енергією. Так є і зараз, але з'явилася пелина ступору. Мене ніби хтось тримає. Я так не можу, але хіба в мене є інший вибір? Йти далі чи зупинитися - це не вибір..

                                                                           .  .  .

          Все здається таким марним. Ніби я роблю все неправильно. В мене нічого не виходить.. День за днем ніби в матриці. Все ніби вже було так. Я це все вже ніби бачила. Так повинно бути? Все на повторі..ніби клавішу заїло.. Як довго все це триває? День чи тиждень? Місяць чи рік? Два роки чи все життя? Невідомо. Завтра стане легше. Завтра новий день. Так, стане легше, але чому не сьогодні? Хіба вже вечір, щоб чекати на завтра?