Глава 2

Порозмисливши ще трохи, Анна майже підбігла до старої яблуні.

Її очі були прикуті до одного-єдиного плоду — яскраво-червоного яблука. Здавалося, воно світилося серед листя.

Це рішення всіх її проблем.

Дівчина зупинилася лише за крок від дерева. Серце билося швидко й важко, ніби попереджало її. 

Щось було не так.

Але погляд усе одно повертався до яблука. Ніби невидима сила тягнула її ближче.

Анна повільно підняла руки. Яблуко зірвалося з гілки саме. Тихо. Без жодного звуку.

І впало просто в її долоні.

Її пальці мимоволі стиснули гладку шкірку плоду. У той самий момент у голові пролунав шепіт.

— З’їж мене…

Анна різко вдихнула.

— З’їж мене… і відчуєш смак свободи… — Голос був чужим. Тихим. Майже ласкавим.

По спині дівчини пробіг холод. Її пальці трохи затремтіли, але вона не випустила яблуко.

Навпаки.

Вона почала повільно проводити пальцями по його гладкій поверхні.

— З’їж…

Голос повернувся. Тепер він звучав ближче.

— З’їж…

Ще ближче.

— З’ЇЖ!

Голос раптом став різким.

Анна здригнулася.

Навколо ніби стало темніше. Гори, що оточували сад, раптом почали здаватися важкими, тиснули на неї. Повітря стало густим.

Вона зробила крок назад.

Ні.

Це неправильно, але її руки вже рухалися самі.

Яблуко повільно піднялося до її губ.

— З’їж.

Тепер голос звучав прямо в її голові.

— СКОРІШЕ.

Дихання Анни стало уривчастим. Серце калатало так сильно, що дзвеніло у вухах.

Ще є шанс зупинитися. Ще є шанс.

Але її зуби вже торкнулися шкірки яблука.

І в ту ж мить світ зник.

Анна різко впала на холодну землю.

Яблуко вислизнуло з її руки і тихо скотилося по траві.

Вона навіть не встигла його відкусити.

Дівчина лежала нерухомо, дивлячись у небо. Її тіло ніби скувало. Вона не могла ворухнутися.

Перед очима почало з’являтися світло.

Спочатку слабке. Потім яскравіше.

Очі Анни повільно закривалися.

Світло поглинуло все.

Пролежавши деякий час, дівчина різко прокинулася від ясного світла, яке світило їй в очі. 

Коли вона оглянулася навкруги, щось було не так. 

Дівчина лежала посередині саду, одіта лише в якусь тканину. Пальці заплуталися у каштанове волосся. Золоті очі блукали по місцевості в недорозумінні.  

Головна біль стала сильнішою. Дівчина перейшла у сидяче положення та подивилася в глибину саду, а затим вгору на небо.  

— Владо! Владо! Ти де? — донісся жіночий голос зі сторони лісу.

Дівчина встала на ноги та пішла до голосу. Коли вона вийшла до голосу, Влада побачила вагітну дівчину зі світлим волоссям.

— Владо! — до Влади підбігла дівчина.

— Щось сталося? — спитала Влада.

— Так, моя донька погано себе почуває! Не знаю, чого! — майже плакала вагітна дівчина.

— Роз, заспокойся, — Влада поклала руки на плечі Роз, — відвиди мене до неї.

Роз витерла сльози з своїх очей та почала вести Владу по лісу. У лісі було багато різних видів дерев та рослин, але на них не було плодів… 

Десь далеко виднілися гори, куди не подивись, були високі гори. Ці гори блокували вид на інші горизонти, навіть якщо забратися на найвисокішу точку цієї місцевості, що знаходилася за горами, залишалося секретом для сім’ї.

Через декілька хвилин ходьби дівчата прийшли до великої палатки з листків/хвої та палок. Всередині палатки лежала дитина, майже новонароджена, яка плакала. Влада підійшла до неї та поклала руку на її лоб. 

— Вона вся горить… — сказала сама собі Влада та перевірила нос маленької дівчинки. — Я піду по мати — вона знає, що з цим робити.

Роз кивнула та узяла на руки дитину, почавши колисати її, щоб заспокоїти.

Влада вийшла з палатки та направилася в іншу сторону. Думки дівчини крутилися в переживаннях про свою сім’ю та дітей. Її батько і так вже хворіє довго й складно, а тут ще й дитя Роз захворіло. Це погано. 

Повернувши вліво, вона побачила іншу палатку з палок. З палатки доносилися голоси. Не встигла вона зайти в палатку, як інша жінка вийшла з палатки.

— Привіт, мамо, — привіталася з мамою Влада.

— Владо? Ти що тут робиш? — спитала жінка.

— Дитина Роз погано себе почуває, та я прийшла по тебе щоб ти могла- — не встигла Влада до розповісти, як жінка зазирнула до палатки та крикнула:

— Том! Софія! Ідіть сюди! 

З палатки вийшли дівчинка та хлопчик. Їм було десь 3–5 років. Коли вони побачили Владу, вони подбігли до неї з криками: “Мамо! Мамо!”. Влада розкрила руки та взяла своїх дітей на руки.

— Єво? Щось сталося? — донісся мужський хриплий голос з кашлем із палатки.

— Ні-ні-ні! Відпочивай! — відкликнулася Єва та повернулася з напруженим вираженням обличчя до Влади.

Єва провела рукою по своєму волоссі. Влада не могла стримати свій погляд, який впав на пальці матері. Пальці матері були чорні, ніби вони ще трішки та розсиплються, як попіл. Це один із наслідків, які залишив Люцифер.

— Це чого я боялася… — сказала Єва.