Розділ 2

  У цій темряві мені було добре та спокійно. Лагідним потоком, немов річка, вона огортала, підтримувала, направляла до необхідного русла. Шепіт не вщухав і продовжував лоскотати вуха. Голоси наспівували мелодії народних мотивів. Це заколисувало.

   Чи можна сказати, що я зазнала блаженства? Можливо. Навіть не так. Безперечно.

   Але це відчуття тривало недовго. Раптово порожнеча, пустка (або як це місто можна назвати) почала трястися та гудіти.

   «Але хіба місце, де нема ні ґрунту, ні неба може трястися? Як може відбуватися те, чого нема?».

   Чиїсь руки з’явилися з гущі темряви і потягнулись до мене знизу, хапаючи за ногу та плече. Пазурі вчепилися, продовжуючи тягнути. Я перелякалась не на жарт. Не через те, що спускалась донизу, а через те, що це відбувалось без відчуття просторового часу.

   «Наскільки довго це може тривати? Колись я ж повинна відчути кінець усьому? Спина повинна ж опертися в землю», – міркувала я без зупину.

    Моє тіло стало кидати в усі боки.

-  Прокинься, Бріанно! Тобі необхідно встати! - голос із глибини практично прокричав. 

    Крізь деяку нескінченність у відсутності часу я спиною обперлась на тверду поверхню. Я заговорила, але мій голос подавлявся і не був чутний навіть мені самій. Це означає: ніщо не є нескінченним. Усьому приходить кінець.

    Темінь завертілася перед очима. Чи то я кружляла?

  Все прискорилося, почало зменшуватися в розмірах, забираючи із собою усе повітря. Легені стискалися та горіли від нестачі кисню.

     Наостанок усе стиснулось в останній раз і схлопнулося з достатньо голосним ехом для такого місця. І я виринула звідти.

    Очі, котрі до того бачили лише чорноту, тепер дивилися на освітлену раннім сонцем стелю кімнати і не могли звикнути до світла. Занадто багато часу я провела там. Рука, котра витягнула мене, припинила мене тріпати. Тепер просто сиділа поруч.

    Я вдихнула на повні груди, нагадуючи собі про необхідність дихати. Яке це чудове відчуття - відчувати потік повітря, яке розтікається твоїми легенями!

-  Бріанно, нарешті ти прокинулась! Твій сон був такий міцний, неспокійний, що я вже почала переживати та думати, чи не піти за травницею.  

-  Дякую, Каїсіє. Не потрібно. Я вже тут, - я поплескала по її руці.

- Побудеш сама? Мені час вдягатися на пасовище. Худоба сама себе не випасе, – вона вскочила на ноги.

- Звісно. Дякую, люба. Я ще трохи полежу, оговтаюся та приєднаюсь до тебе.

- Добре. Буду чекати, – відповіла Каїсія. Присіла, поцілувала мене у лоба.

     Після чого вона вийшла з кімнати, струснувши своїм золотим, як сонце, волоссям.

    Каїсія для мене дещо більша, аніж близька подруга. Вона - моя сестра. Хоч і не кровна. Ми обидві сироти, але стали ними за різних обставин. 

    Каїсію підкинули нам у дім зовсім немовлям. Мені на той час був рік від роду, чи близько того. Мої батьки були досить віруючими людьми, тому одразу вирішили залишити дівчинку. Або, мабуть, боялися гніву богів. Щоправда, перед цим, аби не  накликати кару небесну, вони ходили селищем і розпитували місцевих, в надії знайти мати чи батька дівчинки, щоб ті не брали гріха на душу. Втім, таких людей не знайшлося. Та й блондинів серед нас не було. Мої – наші - батьки любили її як рідну. І як би не було складно з грошима, завжди намагалися забезпечити нас порівну. Купували найкращі сукні, спідниці, жилетки, накидки. Навіть у думках не мали ставитися до неї гірше. Назвали її Каїсією, що означало «непорочна». Краса її була справді непорочною.

    Золотисте волосся спадало каскадом до попереку. Висока, худа, але жилиста. Сіро-блакитні світлі очі. Вона загальна усіма улюблениця. Казали, що вона поцілована богами. Не те щоб я була безрукою – навпаки, досить навіть вправна. Просто Каїсія швидше все засвоювала, володіла кращими початковими вміннями.

     А моїх, «наших» батьків не стало, коли мені було 16, а їй 15. Як зараз пам’ятаю той злощасний ранок. У той період масово зникала домашня живність у селищі. Щось її вбивало. І це породило грошову тугу у всіх, хто там жив. Наближався день літнього рівнодення. Це означало, що необхідна жертва тварини в якості поклоніння ідолам і нове вбрання для нас, бо я, моя сестра та інші дівчата повинні були виконати головний обрядовий танець.

    Батькові й матері надійшов наказ від міського знахаря зібрати рідкісні трави, котрі водяться лише у тутешніх лісах дикої території. За це пообіцяли добреньку суму грошей. Вони пішли. Сказали, що повернуться до вечері. Одначе голосів Ави й Еррола ми так і не почули. Ґрунт тієї миті ніби пішов з-під ніг.

     Ми кинулись до старійшини за допомогою. Адейр відправив людей прочесати ліс. Тіл не знайшли – лише кошики з травами лежали на траві. Можливо, це було на краще. Я не знаю, чи змогли б ми залишатися при здоровому глузді, якби знайшли останки.

    На місцевих курганах склали кілька важливих для них речей, зверху насипали попіл від спалених портретів, вирізьблених на корі дерева, та зробили насип з каміння. Це все, що ми могли зробити для упокою батьків. Наступний тиждень пройшов ще гірше. Усі підходили і тільки й робили, що висловлювали співчуття. Перший час це здавалося дуже мило, добродушно з їхнього боку. Проте з кожним перехожим, кожним рукостисканням віра у щирість тонула, ставала каламутною, як і наше з Каїсією невизначене майбутнє.