Глава1

Початок всесвіту

   Початок кінця. Я не знаю, коли це все почалось. Я не бачила того дня, коли земля почала трястися та розламуватись, йдучи під воду. Не бачила того, як зникали цілі нації. Як відважні воїни та рицарі падали на полі бою перед чудовиськами, котрі породила власна Земля. І не бачила, коли кінець давав початок новому.

   Не бачила, але відчувала. Я існувала, але не була народжена. Моя серцевина була повсюди, проте ніколи не фізичною. Я допомагала усім: людям, лісу, тваринам, постраждалим водоймам. Допоки злі мисливці не спіймали мою нить сутності та не розірвали її. Тоді я народилася фізично. Але Земля нагородила за старання й знищила всі мої спогади про минуле життя. Та надала мені вічну молодість. Мене можливо знищити, але ніколи не вбити.  

  Але я була не одна. У мене є сестра. Але виші сили не дали їй такого благословення. Від ста років мого існування в новій фізичній оболонці її відправили, як просту народжену дитину, до сім’ї. Так що ми ніколи не бачилися. Але я її обов’язково знайду. І наведемо разом рівновагу у цьому світі. На це я маю на це довгі тисячоліття.

Глава 1

  Я лежала на місячному лугу в притоптаній часом траві. Вона має збиральну пам’ять. Вона застала зародження світу, його зникнення та відродження.

   Передранішня роса повільно вбиралася у бавовняну тканину моєї нічної сорочки. Сироти повільно, вільним темпом прогулювалися по шкірі мого тіла. Мій погляд був звернутий до неба. Як велике блакитного відтінку порцелянове блюдце,  місяць звисав над усіма нами. Ніби намовляв:« Нічого зайвого не робіть. Я спостерігаю за вами та вашими діями». Ліс затихнув. Я не чула ні птахів, ні тварин. Щось у цьому всьому здавалося лячним. Здавалося, що і без того легенький вітерець замовк. Я повернула голову, щоб роздивитися усе навколо. Але глухий та сильний біль розповзався по моїй потилиці й шиї. Відчуття таке було, ніби ти тік від когось, але впав. Та ті люди почали тебе бити ногами по спині й не тільки.

   Можливо, з декілька секунд я так пролежала, допоки біль не стихла і я не змогла ворушити тілом. Я піднялася все ще на ватних ногах, роблячи пару кроків, аби остаточно розім’яти тіло. І лиш тоді моя голова запрацювала. Моя власна свідомість ставила мені запитання, на які я не мала й приблизних відповідей. А цих питань з часом ставало все більше і більше. Як я тут опинилась? Хто мене сюди приніс? Останній спогад був про те, як поговорила трошки з подругою на ніч та пішла до себе спати, бо вранці мені потрібно було з’їздити до міста за ліками. А тепер знаходжуся тут. Боса та налякана.  

   Озирнулася довкола.

-   Я знаю цю місцевість. Це недалечко від нашого поселення. Приблизно година ходу. Зазвичай тут проводять обряди сонцестояння влітку та зиму. Кому я взагалі тут потрібна? У мене немає ворогів.

   Тиша ліса скінчилась. Дерева, птахи та тварини знову почали  показувати своє панство над людьми. Але від цього і на йоту не стало спокійніше. Навпаки. Моторошність наздогнала ще більше, аніж до того. Нічого не змусить в цьому світі замовчати природу.  Нічого з природного.

   З темної хащі лісу почала вимальовуватися фігура дівчини. Здавалося, що вона навіть не рухала ногами. Просто плила по землі, ледь торкаючись її своєю одежиною. 

   Місяць виплив із-за хмар, знову оголюючи свою блискучу поверхню. Немов світову доріжку, він прокладав їй своїм сяйвом дорогу.

   Тихий, ніжний голос, ніби десь у відлунні, заговорив. Проте він був настільки тихий, на грані з пустотою.

-   Ти бачиш, до чого мене довела? Бачиш результати власних дій, вирішень? – Крикнула вона здалеку, й той голос розлив ехо по поляні. 

   Здавалося, що ліс на потоці вітру виніс дівчину сам. Хоч вона і досі все ще далеко від мене. Проте тепер я хоч можу розгледіти  її. За іронією, вона повинна була б бути повністю у білому одіянні. Та самою бути, як привид, напівпрозорою. Але ні. Сукня була на ній була чорною, майже прозорою, окреслюючи її природні форми та вигини. Зріст навіть здалеку здавався високим. Можливо під 1.90. Волосся зібране під каптуром легкої тканини.

   Щось  настільки зачарувало мене у її поведінці, що, навіть скипівши,  кров не спинила  мене милуватися кожним кроком, граційними рухами. Настільки, що слова, сказані не у дуже гарному значенні, пройшли мимо моїх вух.

   А вона усе чекала хоч якоїсь реакції від мене. Хоч крику, хоч стогону відчаю, хоч істеричного плачу. Та чула лише звуки лісу.

   Любування цією «статуєю» перебило угукання сови. Можливо, саме вона тоді врятувала моє життя. Я підняла голову, щоб поглянути на можливу власну рятівницю. Сова сиділа високо на гілці дубу й пильно своїми великими жовтими очима розглядала мене. Вона є дійсно дуже великою, як для звичайної лісної сови, та з такими очима, що здавалося, ніби вона справді є мудрою та щось розуміє. Ті чарівні очі казали, майже намовляли:« Біжи, дитино, біжи. Інакше тіло знайдуть на ранок». Але ж таки, то всього-на-всього птах, який міг видавати лише природний звук:

-   ГУ, ГУ, ГУ.

-   Можливо, ти й права.

   Я голосно закричала зі сподіванням, що хоч хтось порушив заборонений час і ходить десь неподалеку. Зазвичай у такий час в лісі знаходиться охоронно-пошукова група. Вони кожну ніч оглядають ці надра на декілька кілометрів углиб, щоб молоді люди не бігали тут так пізно. Це пов’язано із частими нападами диких звірів в останні два роки. В один момент вони почали нападати без причин і розгризати по частинах. Але найбільше здивування, що людська рука тут не до чого. Полювання на тварин було заборонено років десять тому. Після випадку, як один селянин ледве дійшов додому  з обшматованою рукою. Ведмідь пошматував її до самого плеча, коли чоловік втрапив у власну пастку. Його тоді врятувало лише те, що лісник проходив недалечко. Тоді, на жаль, довелося застрелити ведмедя. Чоловік довів бідолаху до помешкання лікаря, коли вже той ледве стояв на своїх двох. Місцевий лікар прийнявся зашивати руку, хоч і складно, бо шкіра частинами звисала с руки. Але чоловік не прожив й неділі. Помер від лихоманки. Саме з того часу ліс і почали перевіряти на наявність людей, дітей, котрі не дотримуються встановлених правил. Насправді, це багато кому врятувало життя.