Глава два

Це сталося раптово. Просто якась недолуга батьківська сварка, точніше обвинувачення, і все розвалилося. Перед очима так і маячило те повідомлення: «Вибач, ми більше не друзі». Сліз не було, навпаки, я сміялася як ненормальна. Чи не іронічно, як тільки я відчула крихту щастя, все зруйнувалося?

«Ти довіришся мені, повір» — звучали його слова в голові. Тоді я нічого на це не сказала, лиш іронічна усмішка на моєму обличчі свідчила про скептицизм. І так само неприємно було визнати, що він був правий. Правий, чорт забирай! Як би я не старалася, але якась частина мене відкрилася йому. Я навіть не помітила.

А тепер ми маємо жити на одній території, в одному будинку і робити вигляд, що не знаємо один-одного. Ніби не проводили час разом дні на проліт, ніби не говорили вечорами про все на світі, ніби не бачили слабкостей одне-одного. Просто, як чужі люди. І я не розуміла одного — чому?

А втім, що ж, раз ти прийняв таке рішення, раз одразу так легко здався і навіть не спробував поговорити, значить я для тебе нічого не значила. Ти зробив свій вибір і я прийняла його.

Я була не з тих, хто «поставивши крапку» плаче ночами над переписками, фотографіями, жаліючи себе, тому видаливши будь-яке нагадування про нього, занурилася в музику і малювання за закритими дверима. Я думала, що просто викину його з голови і все знову стане, як раніше.

І знову помилилася…

Це було опівночі, я як завжди, перед сном пішла до вбиральні, а повертаючись назад, побачила його. Коридор був пустим, лише ми двоє. Нас розділяло всього кілька метрів, а здавалося, ціла прірва. Наші погляди зустрілися всього на кілька секунд і так само розійшлися. Мовчки, холодно, без емоційно. Він пішов далі по коридору, а я за ним, до своєї кімнати. Вже опинившись біля дверей, щось змусило подивитися йому у слід. Побачене, а точніше почуте, мене здивувало. Це був його важкий подих. Подих, що сповільнив ходу і змусив спину збільшитися мало не вдвічі. Моїх губ торкнулася легка іронічна посмішка. Нажавши на ручку, я відкрила двері і коли за спиною прозвучало клацання, ноги просто перестали мене тримати, і я повільно сповзла по стіні вниз. Пульс шалено відбивав ритм в голові, не даючи сконцентруватися бодай на одній думці.

— Що це за чортівня? — Прошепотіла, намагаючись заспокоїти дихання.

Я абсолютно не розуміла своєї реакції і мене до чортиків це лякало. Ледь піднявшись, я змусила себе дійти до ліжка, просто чудом залізти на другий поверх, а потім мене забрала в свої обійми рятівна пітьма. Чи то мене ситуація так виснажила, що я так швидко заснула, чи то банально знепритомніла — не знаю.

Все що було далі можна дуже просто охарактеризувати одним словом: біль. Низка днів сурка, наповнених болем. Здавалося, що після тієї ситуації в мені щось надламалося і та льодяна стіна за якою я сховала свої емоції дала тріщину. Знаходження в цьому домі з кожним днем ставало для мене дедалі нестерпніше. Адже кожен куточок в ньому, кожен сантиметр був наскрізь просочений спогадами. Пральня в якій ми сиділи до півночі; він лежав у мене на ногах, я перебирала його волосся і ми говорили про все, і ні про що одночасно; задній двір, де ми облазили все зверху до низу; ігрова кімната, де спали, їли, бісилися — мій довбаний мозок пам’ятав все, до найменших подробиць.

                                                                               * * *

Тієї ночі я не змогла більше лежати, чекаючи тої бажаної темряви; відчувала, якщо зараз не вийду на вулицю і не вдихну свіжого повітря, то просто задихнуся. Я зівалася з ліжка і пішла кудись. Просто кудись…

Ноги привели мене на задній двір до підвісної гойдалки. Саме тут, два місяці тому були сказані ті слова. «Ти довіришся мені, повір»,— знову і знову звучав ненависний голос в голові. Діставши навушники з карману, я остервеніло підключила їх до телефону і запхнула у вуха, включаючи музику на всю гучність, практично оглушаючи себе, аби тільки не чути. Видершись по стовбуру дерева, сіла на гойдалку і сильно відштовхнулася.

Біти жорстко били по барабанних перетинках, нічний холод огортав тіло, залишаючи по собі табуни мурах та мені було абсолютно байдуже.

Раптом, музика зупинилася, щоб потім знову заграти і остаточно позбавити мене здорового глузду. Інакше я не можу описати події, які відбулися далі. Однак, ті слова закарбувалися в моїй пам’яті назавжди.

«Будь мені кимось, будь мені
Як тільки не звуть тебе: Якір, Маяк
І якщо суть слова донесуть
Я стану м'якшою

Стань мені кимось
Стань, як хтось, кого майже достатньо
Щоб спокійно дожити до ста

Я не атомна станція
Квартира напівпуста
Люстра Франція
І я під нею проста
Блискуча, але не глянцева
Без плоті, без статі
Чекаю тебе на паркетному старті

Вдома
Вдома
Вдома»

По моєму без емоційному обличчю стікали сльози. Гіркі, злі сльози безсилля. Здавалося, що біль заполонив кожен міліметр тіла, вивертаючи нутро назовні, не даючи зробити жодного подиху.

«Гасіть, пора
Несіть торт, кричіть: "Ура!"
Мій чорний ескорт домчить мене
З пункту Б в пункт А

Нема ніякої гри, а від молока
В мене сильна права, слабка ліва рука
Трохи дали згори, і сказали: "Гори"
То я і горю — я така»

Ці слова стали, наче спусковим гачком. Не задумуючись, я розвернулася і вгатила кулаком в дерево, закусивши губу, щоб стримати крик. Яким же було моє здивування, коли я зрозуміла: біль допомагав. Хоч на секунду, але він змушував забути про те вивертаюче відчуття в середині. Я все била і била, вже не чуючи музики. Це була злість. На нього, на себе, на війну, на людей, на весь цей чортів світ. Ввостаннє я вдарила з такою силою, що гойдалку закрутило і серед темряви мій погляд зачепився за силует у замутненому вікні. Червона футболка з білим написом, вперта стійка «руки на груди». Навіть за сотню метрів, не бачачи обличчя, я упізнала його. Завжди впізнавала його. Я перша закінчила цю гру в дивоглядки, просто зістрибнувши з гойдалки і пішовши назад до будівлі.