Глава перша

Це був звичайний ранок. Тепер звичайний. Ми прокинулися у підвалі церкви, де ночували щоразу, як лунала повітряна тривога. Ця ніч не стала винятком. Дівчата збирали постільну білизну і пледи з підлоги, тому трішки оговтавшись від сну, я приєдналася до них. Тут, розриваючи нашу ідилію, в кімнату увійшла жіночка і промовила:

—­ Прибув черговий автобус, який вивозить людей за кордон. Залишилося п’ять місць. Є бажаючі їх зайняти?

Ті рокові слова стали початком кінця цієї історії. Опісля них на нас чекали сотні кілометрів дороги, десятки міст та інші, незнайомі нам країни, кінцевою з яких стала Німеччина. Власне, тут все і сталося.

Ми прибули у мальовниче місто Кельн увечері, невеликою групкою. Все ж, коли ти не один не так страшно. Прочекавши на пункті прийому біженців з десяток годин, нарешті, нас виснажених, доправили на поселення в хайм. Це щось на кшталт нашого гуртожитку, тільки трохи сучасніше.

Саме в цьому місці я пізнала те, чого раніше не помічала.

Не всі дорослі люди дійсно дорослі. Дуже часто в мене виникало таке відчуття, що деяких з них законсервували в періоді активного пубертату, тому що іноді вони робили такі речі, які абсолютно не піддавалися логічному поясненню. Це могло сягати від сварки окремих осіб, до величезного скандалу з притягненням адміністрації хайму на пустому місці. Здавалося б, в країні війна, ви в безпеці, вам надають все що потрібно для комфортного проживання, ну чому не можна себе поводити якось більш по людськи? І що найгірше, з цим ніяк не можливо боротися, лише оминати таких людей стороною, і молитися, щоб ти сама не потрапила під той згубний вплив.

І тим не менш, навіть серед всього цього божевілля був ВІН. Я не називатиму його імені. Нехай він залишиться безіменним спогадом, приємним відголоском того минулого життя.

Він став тим, хто змусив мене розворушитися, відчути себе живою, вийти за межі тієї холодної клітки в яку я себе добровільно запхнула. Адже з самого початку війни та й загалом, я навіть думати собі заборонила про якісь істерики, паніку, або не дай Боже — сльози. У мене має бути холодний розум та чітке логічне мислення. Я маю допомагати батькам, дітям, що їхали з нами. Тому мої надлишкові емоції зараз взагалі ні до чого. Проте…це ж не типово для дівчини-підлітка, чи не так? Бо ж емоції нікуди не діваються. Питання лише в тому, коли вони знайдуть вихід і як?

Але він зміг…зміг залізти під шкіру і витягти мене. Ту мене, яку я вже давно не бачила. Безтурботну, щасливу дівчинку, що грає в хованки і лазить по деревах, немов божевільне мавпеня. Ту мене, що спала спокійним сном і прокидалася з посмішкою, очікуючи нового дня. В мене ніби виросли велетенські білі крила щастя…які згодом так жорстоко вирвали і змусили боляче приземлитися.