Розділ 1

Спершу нічого не віщувало біди.

Роксана поволі йшла додому. Поодинокий ліхтар неначе підморгував їй, слабко освітлюючи вузьку вуличку. Вона знала, що її ніхто не чекатиме й не зустрічатиме на порозі квартири. Та й не чекала цього, адже все своє життя тільки те й робила, що відштовхувала всіх подалі від себе.

Чому? Та якби ж то вона сама це розуміла. Можливо, у неї просто був такий характер? Бо боротися за свої переконання вона страх як любила. Навіть доходило до того, що з лікарями сперечалася про те, яка ж у неї хвороба насправді. І це при тому, що як економістка текстильної компанії вона буквально не могла знати й половини того, що відомо фахівцям у сфері медицини.

– Знову засиділася аж до закриття офісу?– почувся з-за спини насмішкуватий голос колеги, з яким Роксана мусила працювати пліч-о-пліч вже другий місяць.

– А чому ні? Я маю на це повне право. Хіба ти ніколи не задумувався, що це і є шлях до успішної кар’єри? Чи тебе це ніколи й не цікавило? Он і так бачу, що жодного разу не затримувався довше п’ятої.

– Так, стоп-стоп, я просто хотів якось почати розмову,– посміхнувся Кріс, піднявши руки у захисному жесті.

– Ну от, вже почав. Можна на цьому й завершувати. Гарного вечора,– Роксана гордо підняла голову й покрокувала вулицею.

– Ну стривай, ти чого? Давай, може, прогуляємося містом? Мені немає куди поспішати та й якщо ти в новорічну ніч так довго була на роботі, то й тобі, мабуть, також.

Роксана здивовано поглянула на свого колегу. Зараз він…її не дратував. Чомусь вся злість раптово відступила від кількох щирих слів і вона серйозно задумалася про те, що чому б і не погодитися на його пропозицію. Все одно вдома нічого робити та й готувати щось о десятій вечора не хотілося.

– Ну пішли. І хай тільки це буде якесь погане місце,– погрозливо стисла руку в кулак. Точніше так би було, якби не милі рукавички зі сніговиком з улюбленого мультфільму її дитинства.

– Не хвилюйся, тобі сподобається,– посміхнувся Кріс.

– Ловлю на слові.

Начебто все просто, так? Роксана змогла нарешті підпустити до себе когось, хоч він раніше й постійно дратував її своєю присутністю. А також дівчина просто розслабилася, гуляючи вечірнім містом та милуючись ним. До того ж, змогла поласувати найсмачнішою вуличною їжею та полюбити карамельне лате.

Але було в цій зустрічі щось, що від них не залежало. Ні, не кохання, що могло різко спалахнути між ними. Ця парочка залишалася абсолютно байдужою одне до одного. Принаймні того вечора.

Проте їх прощання… О, воно було епічним. Вже добряче змерзнувши, колеги вирішили таки розійтися по домівках. Кріс, як справжній джентльмен, підкинув Роксану на бракарі до самісінького під’їзду у центрі міста, де вона знімала квартиру.

– Бувай,– вискочила дівчина з найсучаснішого транспорту, прагнучи якомога швидше опинитися вдома й уникнути будь-яких незручностей від прощання.

– Роксі, стривай. Тепер між нами мир?– простягнув він руку на знак підтвердження своїх слів.

– Так,– заледве встигла доторкнутися його руки, як десь поруч приземлився корабель, змітаючи все на своєму шляху. А за ним ще і ще.

Так вони й завмерли, тримаючись за руки та намагаючись втриматися на ногах, а тоді все накрила темрява. Ніхто одразу нічого й не зрозумів, окрім Сейнетика, через примху якого за одну мить сталося непоправне.

Першою отямилася дівчина та почала оцінювати наслідки. Найближчі будівлі були зруйнованими, а люди з криками тікали якомога далі від епіцентру всього. Проте дівчина сумнівалася, що десь та й було таке місце. Їдкий страх підбирався пекельними щупальцями. Ось-ось і він захопить нову жертву. Проте Роксана була далеко не з лякливих. Вона за своє не таке вже й довге життя встигла перенести стільки всього, що й у голову не вкладалося, тож певний щит у неї таки напрацювався.

– Ти жива?– прохрипів Кріс поруч з нею, але Роксана його не чула. Вона просто вдивлялася вперед, розуміючи, що вже нічого не буде так, як раніше.