*** 3 ***

Наступні дні перед Новим роком я провела в якійсь фрустрації. Моя подруга Юля, дізнавшись про мої плани на свята, почала мене всіляко відмовляти. І це в неї вийшло. Але Артем вже не прийняв моєї відмови. Вмовлянням, залякуванням та шантажем він домігся моєї клятви. Добре, що присяги не на крові, йому вистачило офіційного листа, стосовно того, що незважаючи ні на що я буду справляти Новий рік в його компанії.

Батьки також настоювали на тім, щоб я приїхала до них на свята. Але тут вже я не схотіла. Вислуховувати від рідні слова жалю та незрозумілості обставин мого особистого життя - мені вже вистачило. Дякую.

Тож минулі два дні я провела у внутрішній метушні та ваганнях. Спочатку пропозиція Артема мені здавалася доречною. Раніше ми не святкували разом такого масштабу свята. Але ми були звиклими гостями один в одного на днях народженнях, корпоративах, деяких вечірках та посиденьках зі спільними знайомими. А от різдвяні свята завжди у мене асоціювалися із сім‘єю. З чимось затишним та родинним. А цей Новий рік мені судилося зустріти наодинці, адже я не хотіла ніяких святкувань. Хотіла залишитися зі своєю тугою сам на сам, та проститися зі своїм сімейним життям. Але пропозиція Артема та його наполегливий тиск - змішали всі мої плани.

Я дуже метушилася між, тим що намагалася придумати гідну відмовку, та між ідеєю для подарунка Артему. Не дарувати зовсім нічого - неправильно; подарувати щось значуще - недоречно; подарувати символічну дрібничку - саме те, що треба. Але яку?

У пошуках подарунка я опинилася в невеличкій антикварній крамниці. Моя заробітна платня дозволяла мені придбати дорогий подарунок своєму босу. Але я того не хотіла. Тому уважно вивчивши асортимент я вже збиралася піти, аж раптом мені на око трапилася ручка. Пір'яна ручка Паркер старого зразка. Це саме те, що треба! 

Зранку тридцять першого грудня стоячи біля під'їзду я трішки хвилювалась. Якесь дивне передчуття не полишало мене поки я чекала на Артема. 

— Готова до пригод, красуне? — Радісно вимовив чоловік виходячи з автівки. Він підхопив мою валізу та поніс її до багажника своєї нової іномарки.

— І тобі добрий ранок, — я войовничо склала руки на грудях, але швидко зніяковіла. Сумніви нахлинули на мене з новою силою. — Все це… Я не знаю… Якось воно…

— Аріно, досить вже вигадувати! — Чоловік повернувся до мене обличчям та пильно подивився мені в очі. — Не накручуй себе даремно. Та не псуй свято ні собі, ні людям.

Від його нахабства я ще більше зніяковіла. Він зробив крок на зустріч, й обережно торкнувшись моєї щоки, продовжив:

— Це буде найліпший Новий рік у твоєму житті. Я обіцяю.

“Я обіцяю” - ця фраза ще довго бриніла відлунням об скроні в моїй голові. Ми їхали мовчки. В салоні автівки приємно пахло парфумом Артема. Негучно грала гарна різдвяна музика, було тепло та затишно. Ми вже давно виїхали з Києва, узбіччя дороги прикрашали засніжені дерева. Сонечко яскраво виблискувало на снігу. Пригрівшись та замилувавшись зимовою красою я і не помітила, як мій настрій поліпшав. 

За деякий час звернувши з траси ми поїхали сосновим лісом. У глибині якого розкинулася невеличка база відпочинку “Ой, у лісі”. Я і не здогадувалася, що на такому несуттєвому віддаленню від столиці причаїлося таке затишне місце. База відпочинку, задля безпеки гостів, була обнесена нерівною огорожею, бо дерева не вирубували, а обережно обходили. Заїхавши у ворота головна доріжка привела нас до центральної будівлі. В якій розташовувалися: ресепшн, зал відпочинку та невеликий ресторан. Поки Артем пішов до середини розв'язувати організаційні питання, я вирішила оглянути територію. База складалася з десятка будівель, які були розборсані один від одного на величенькій відстані. Зв'язували їх підсвічені доріжки. Решта споруд являла собою поодинокі невеличкі дерев'яні будиночки. Саме до такого будиночка ми й під'їхали згодом. 

— А де решта твоїх друзів? — Я вже здогадалася, що ми приїхали першими, по відсутності інших автівок на стоянці біля нашої хатки. 

Решта терену баз не виглядала пустою. Біля хатин стояли машини, десь лунали чиїсь голоси. Територія була великою аби докладніше розгледіти, що відбувалося у сусідів, але те, що в решті будинків кипить життя - я була певна.

— Скоро будуть, не хвилюйся, — хитро посміхнувся чоловік вивантажуючи речі з автівки. 

Я лише гордовито пересмикнула плечем та пішла розглядати тимчасові володіння. Будинок виглядав дійсно казково. Зараз він був вбраний в класичні новорічні гірлянди, ті, що імітували ялинкову прикрашену гілочку, але я була певна, що як тальки повечоріє це все ще й мерехтіти почне. На передній терасі стояв столик з плетеними кріслами та сучасна газова горілка. Натхнена красою я в нетерпінні почала заглядати у вікна.

— На задній терасі мусить бути джакузі, — дивлячись на моє щасливе обличчя зауважив чоловік, відчиняючи двері.

Він звісно попередив мене стосовно купальника, але я чомусь подумала, що на терені бази відпочинку є баня, до якої я відношусь прохолодно. Але в саму останню мить я все-таки кинула купальник до валізи. І зараз я була дуже рада своєму рішенню. 

Зайшовши в середину будинку я обімліла. Я вже казала, що будинок виглядав казково? Я немов потрапила у декорації для знімання новорічного фільму. З невеличкого коридору відкривався шикарний вид на затишну вітальню. Вітальню прикрашала ялинка, яка стояла неподалік від каміна. Взагалі все було дуже вишукано та святково прикрашено, на оздоблені тут точно не заощаджували. Одразу ж захотілося увімкнути якусь новорічну комедію, зварити глінтвейну, закутатися в плед та затишно влаштуватися на м'якому килимі біля каміна. Ммм… 

— На другому поверсі має бути три спальні, вибирай собі будь-яку, — я так замріялась, що й забула про Артема. Він розкладав якісь торби в кухонній зоні. — А я зараз камін розведу.

— Що тобі допомогти? — Взагалі хазяйка з мене не найліпша, але не запропонувати допомогу це вже якось не по-людськи.